Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

— Чому? — промовила вона нарешті. — Чому ти це робиш? Ти ризикував більше, ніж вважаєш. Якби не шантаж графа, ти б, скоріше за все, взагалі не зумів би ввійти до мого будинку, а якби цетобі все ж вдалося, то як пролазу з Низького Міста я віддала би тебе в руки стражників. У тебе й справді акцент вихованця порту. Санвес розповідав мені, що йому знадобився рік, щоб позбутися його, хоча час від часу він розважав мене, показуючи, як ви говорите. Знаю, — вона звела долоню, коли він відкрив рота. — Знаю, я надто багато розмовляю. Мені йдеться про те, заради чого ти ризикуєш головою? Він, вибач, не згадував тебе ні разу. Звідси я роблю висновок, що ви не були близькими друзями. Я тепер маю два виходи: дослухатися до твоїх порад, вдати, що Санвес живий, розіграти комедію із розривом з коханцем та забути про всю цю історію. Або ж намагатися відігратися на бароні. Але я маю знати, що тобою керує. Тож?

Вона нахилила голову набік, вичікувально дивлячись на нього.

— Ми не були друзями, — визнав Альтсін. — Хоча ми й виховувалися разом у порту, а це чимало значить. Там потрібні люди, які можуть прикрити твою спину. А я мав гарантувати його безпеку. Вивести з міста й заховати на якийсь час. Я не зумів — і він тепер мертвий. Тож почасти це й моя провина. До того ж, я бачив, як його товкли палюгами на смерть, наче шаленого пса. Я не можу цього так просто залишити.

— Тож — помста?

— А це поганий привід?

— Ні… — вона посміхнулася самими губами. — Це дуже добрий привід.

Досить із неї й цього. Альтсін усе одно не мав наміру розповідати про той крижаний гнів, який випалював йому вени за кожним разом, коли він згадував тіло, що лежало на землі, або Санвеса, який безпорадним жестом прикривав собі голову. Тут не йшлося лише про те, що його затовкли, наче собаку. Йшлося про те, що доля Санвеса була вирішена, перш ніж його виявили в резиденції графа. Перш ніж він увійшов до тієї резиденції. Ба більше, навіть тієї миті, коли вони розмовляли перед муром Клавеля, Санвес уже був трупом, бо хтось вирішив, що його смерть щось полегшить у справах того «хтося» в місті. А на таке ставлення не заслуговують навіть найпаршивіші жебраки.

Але він не мав наміру цього говорити, бо аристократка в скількись-там поколіннях, яка від самого народження крутилася в інтригах Високого Міста, ймовірніше так би його не зрозуміла.

— Мовчиш? — промовила вона за мить. — Я маю знати, чого ти від мене очікуєш. Якщо я оберу перший вихід, то забуду про всю цю справу, і ти не будеш мені ні для чого потрібний. Я просто повернуся до старого життя.

— А Евеннет дозволить? — він поминув увічливе «пані». — І з якої такої причини? Тепер він не може всім розповісти, що знав Санвеса достатньо добре, щоб грати з ним у кості. Союз графа з Виссеринами надто свіжий. Але за пів року? За рік? Коли він укріпить свої позиції? Як коханка невдалого вбивці ти виявишся у сто разів підозрілішою, ніж він — той, хто пару разів перекинув із ним гральний кубок. Барон не відступить. Єдиний спосіб — це усунути його назавжди.

— Убити? Я маю дати тобі підійти до нього на довжину ножа? Запросити до себе, дозволити вительбушити його й залишитися поза колом підозрюваних? Як, на милість Володарки?

— Щиро кажучи, не знаю, — зізнався злодій. — Я не завалювався сюди з готовим планом, а прийшов у пошуках союзника. Хочу відплатити баронові, а позбутися його буде на руку й тобі. Його інтрига зблизила графа Терліха й Виссеринів. Що зробить граф, коли довідається, що все було сплановано? Як…

Вона зупинила його змахом руки.

— Граф… — вона завагалася. — 3 того часу, як пів року тому дивовижним чином зцілився від якоїсь паскудної хвороби, яку не могли вилікувати навіть найкращі цілителі, він дещо змінився. Він став активнішим і скритним. Він не має ані дружини, ані синів, а поводиться так, наче йому досі недостатньо влади та впливів. Останнім часом він став іще безжальнішим, менш… природним і доброчинним. Тож якщо б він довідався, що Евеннет-сек-Ґрес сплів інтригу, аби вплутати його в союз із Виссеринами, він розчавив би нашого барона наче муху. Не подарував би йому цього.

— А що потім? Війна в Раді? Терліхи проти Виссеринів?

— Ні, — похитала головою баронеса. — Для такого граф надто мудрий і має замало сил. Він би вигорнув усю свою злість на барона й, можливо, на його родину, якби йому схотілося сягнути за мури міста. А потім він би повернувся до своєї ролі, почав би діяти знову як нейтральний і непідкупний райця. Такий, кому всі довіряють або ж принаймні схильні вірити в його добрі наміри. Але нам довелося б мати щось на руках, щось, що довело б зв’язок барона із Санвесом.

— Не із Санвесом. Санвес живий і здоровий, пам’ятай про це, пані. Із тим убивцею, який був убитий у резиденції графа.

— Так. Так, ти маєш рацію. Але єдина річ, яка їх поєднала, це меч Евеннета в череві Санвеса, — жінка скривилася в гіркій гримасі.

— Не лише… Барон заплатив Санвесові капшуком із імперськими оргами. Золото зникло, але капшук у мене залишився. Може, добрий ясновидець зумів би перевірити, звідки він узявся в руках невдалого вбивці? — Альтсін трохи завагався. — Чи був би це достатній слід для графа?

Вона зміряла його поглядом згори вниз. Уважно. Оцінюючи.

— Так, — визнала, — це могло би виявитися відповідним слідом. Цей капшук у тебе з собою?

— Ні. Я його залишив у приятеля.

— На випадок, якщо щось би сталося?

— Власне.

Вона раптом усміхнулася: щиро, без насмішки.

— Розумно. Зробимо це по-моєму, якщо дозволиш мені планувати. Повертайся до себе й чекай. Я також почекаю, аж доки граф зробить свій хід, а ми, тим часом, приготуємо нашу малу інсценізацію з двійником Санвеса. Ти з’явишся, коли я тебе викличу. Як тобі переказати звістку?

А ось це питання злодій добре обдумав, перш ніж увійти до Клавеля.

* * *

Відомість прийшла за три дні. Альтсін провів їх, попиваючи вино перед закладом старого Гаверса й час від часу із похмурою веселістю помічаючи поблизу когось із людей Цетрона. Товстун не брехав, говорячи, що накаже приглядати за ним. Але швидше за все, інформація про те, що молодий злодій