Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

— Пані чекає, прошу вас увійти.

Він на мить завмер, але служниця, вбрана в сукню із монограмою баронеси, саме присідала перед ним у поклоні. Він ковтнув приготовлену брехню й усміхнувся дівчині.

— І в якому вона настрої?

Та не змінила виразу обличчя, не відповіла розуміючою посмішкою й не почала промовисто підморгувати. Суворий професіоналізм покоївки, яка походить з родини, що служить тут кілька поколінь.

— Прошу за мною.

Провела його коротким холом. Альтсін крадькома розглядався. Білість, рожевість, пастельна синява та всього лиш одне дзеркало. Жодної позолоти, важких свічників або кришталевих канделябрів. Останнім часом з Імперії до них дісталася мода на мінімалізм і тактовність. Треба було хвалися багатством, але так, щоб лише втаємничені могли це зрозуміти. Тож дзеркало на стіні висіло самотою в простій рамі, але ж розміром із малий гобелен. Чотири стопи заввишки, десять завдовжки — кришталева площина без найменшого дефекту. Мало коштувати як річний дохід із великої галери.

На мить він затримався біля дзеркала, перевіряючи свій маскарадний костюм. Шовкова блакитна сорочка, атласова камізелька, гаптована срібною та золотою ниткою, пояс, всіяний сріблом і цирконами. Він вклав у ці шати чимало грошви, звертаючи увагу на кожну подробицю. Разом із тим, на комірці та манжетах не було вишитих монограм. Це також був новий стиль: шляхтич, який не носив монограми, заявляв, що він є мечем для найму, який шукає протектора і пропонує свою лояльність тому, хто краще заплатить. Схоже, це ніяк не суперечило голосним гаслам про честь і гонор.

Служниця терпляче чекала, аж поки він скінчить оглядати себе, після чого мовчки, шелестячи сукнею, провела його в скромно обставлену кімнату. Голі стіни, невелике бюро з одним кріслом, мала шафка, завалена паперами, двері до сусіднього приміщення й одне вікно, що виходило на сад. Все, разом із меблями, було в білому й рожевому кольорах. Альтсін недостатньо розумівся в сучасній моді, щоб знати, наскільки ця колористика є звичною для всіх будинків аристократів. Чи, може, це були тільки персональні вподобання баронеси. Начебто люди, які люблять світлі кольори, мають бути радісними й щасливими.

— Прошу зачекати, пані зараз прийде, — служниця ще раз присіла в поклоні, й він залишився один.

Підійшов до вікна. Сад був пречудовим. А що важливіше — високі кущі добре приховували їх від найближчих будинків. Ця кімнатка давала спокій та ідеально підходила для того, щоб вирішувати тут справи, про які ніхто не повинен знати.

— Вид тут красивіший, коли кущі квітнуть, — почув він з-за спини.

— Рожевим?

— Авжеж. Він наказував мене додатково ображати? Ставати спиною до господині навіть для приміської шляхти — це нетактовно. Хіба що в провінції вже дещо занепали звичаї.

Він розвернувся і вклонився. Легко, але виразно. План, який він склав для себе — відрекомендуватися прибульцем із віддаленої частини князівства, який шукає загубленого родича, — потребував змін. Баронеса явно сплутала його з кимось, кого збиралася прийняти потайки і… судячи з гнівного тону голосу, вважала винятково небажаним гостем.

Була невисокою, трохи навіть в тілі та рудавою. На зустріч одягнула звичайну невибагливу сукню, оздоблену тільки легеньким гаптуванням на манжетах і по коміру. Сукня, згідно із найновішою модою, мала чимале декольте, тож Альтсін відразу зміг зрозуміти, чому Санвес називав її Сонечком. Ластовиння було всюди, й вона не робила нічого, щоб його замаскувати. На мить він замислився — а чи це не якась форма образи? Абиякий одяг, відсутність макіяжу, ледве заплетене волосся. І очі, в яких кипіло презирство й абсолютна, стримувана лише напруженням волі, лють. Якби вона могла, то, напевне, наказала б просто побити його й викинути за двері.

— Які б звичаї людина не принесла з провінції, — почав він, не зводячи з неї погляду, — вони мають поступитися науці, яку вона отримує у великому світі.

Кілька ударів серця вона дивилася йому просто в очі.

— Так, — промовила тихо. — Вочевидь. Мати претензію до посланця — це все одно, що жалітися на вітер, бо той дме, або на дощ, бо той ллється на голову.

Нахилила обличчя до лівого плеча, чарівним, дівчачим рухом заклала волосся за вухо.

— Я майже можу собі це уявити: молодий, шляхетний і дурнуватий парубок, висланий у Понкее-Лаа, бо в родинному маєтку йому ледве вистачає на хліб. Третій або ж п’ятий син, що не має шансів на те, щоб успадкувати шматок землі; він шукає знайомих або родичів, які можуть рекомендувати його комусь у Високому Місті. І він намагається триматися правил, поводитися гонорово й поштиво. Якби тут досі владарював Меекхан, то він, напевне, потрапив би до війська або ж став високим урядником, але зараз ці шляхи зачинені. Тож треба знайти протектора. Схилити голову, поцілувати руку в перснях якогось нувориша, що купив собі титул ледве з покоління тому, заробивши на торгівлі тюленячим салом або ще якомусь паскудстві. Стара шляхта паршивіє, а нові власники міста мають чимало втіхи з того, що бачать синів знаменитих родів, які протирають стільці у приймальнях.

Вона сіла за стіл, взяла в руки стопку листків і почала ними обмахуватися.

— Тобі оце не важко? Кланятися торговцям? Приховувати власне прізвище? Знаходити самотніх жінок, аби їх шантажувати? — вона посміхнулася, і в тій посмішці виблискував кинджал. — По правді кажучи, аби я мала обирати між таким позбавленим честі кар’єристом і вуличним злодюжкою — то обрала б злодія. Вони поштиві й мають відчуття честі.

Він знову глянув їй просто в очі.

— Але ж ти саме так і робила… — він зробив коротку паузу, — …пані.

Папери випали з її рук, посмішка зникла. Ластовиння стало помітнішим на вкритій смертельною блідістю шкірі.

— Звідки?.. — прошепотіла вона. — Ні… неважливо… Граф має чимало людей та засобів. То чого він бажає? Ні, не кажи, я здогадаюся сама. Я маю шпигувати для нього? Прийняти пропозицію Ґлаверії-ґур-Дурос і підтримати її чоловіка? Досі я не мішалася в політику, але, може, зараз настав найкращий для цього час?

Вона різко підвелася й рушила в бік вікна.

— Але ж все Високе Місто говорить про союз між людьми графа й Виссеринами; люди говорять про великі зміни, — продовжила вона, стоячи спиною до нього та вдивляючись у сад. — Цехи й гільдії з Низького Міста шлють петиції та скарги, добиваючись, щоби їхні люди присягнули на місце в Раді, але на цю присягу має погодитися більшість. А тепер їх шестеро проти п’яти, а граф і його нові союзники