Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Дарвенія Левендер, Сонечко. Коханка Санвеса і коханка Евеннета-сек-Ґреса. Лише вона знала, що Санвес і альфонс, і злодій, тож вона познайомила їх одне з одним, щоби барон знайшов відповідний інструмент для своїх планів. І вона згадувала про меч у животі Санвеса, хоча згідно із офіційною версією барон кинувся на вбивцю без зброї. Тоді вона обмовилася випадково. «Ох», — задзижчало в нього в голові, — «чому вона мала б стерегтися при тобі? Адже ти просто ще один злодій з Низького Міста. Ніхто». Насправді весь цей час вона боялася лише графа, який — аби довідався про свою роль у цій афері — знищив би її з поверхні землі. Це тому вона впустила Альтсіна до будинку, прийнявши його за посланця від Терліха. А потім навіть не мала його підмовляти, щоби він прийшов сюди з капшуком, який був єдиним слідом, що поєднує її та сек-Ґреса з фікційним замахом на вбивство. Вона навіть вбрала його в чорне, щоб двобій виглядав видовищнішим.

Він вишкірився в трупній, позбавленій навіть тіні веселості, гримасі. «Ось я», — подумав, — «малий портовий щур, який вважає, що можна вижити в клітці, повній лютих котів».

У колі глядачів ворухнулося кілька чоловіків. Альтсін помітив це кутком ока, разом із блиском на сталевих клинках, але йому було вже байдуже. Люди Виссеринів. Якби не палаш, він впав би на землю.

— Стояти!!! Всім стояти!!!

Цей голос не кричав, він гримів. Наче заговорили небеса. Всі завмерли.

— Арольгу Виссерине, цей чоловік виграв у поєдинку поштиво, без допомоги будь-якого підступу, чарів або третіх осіб. Так, в ім’я Володаря Битв, заявляю я, граф Бендорет із дому Терліх. Чи хтось із тим не погоджується?

Злодій озирнувся. Граф стояв у тіні, перед ним зайняли позицію двоє молодих шляхтичів. Краєм зору злодій виловив іще двох, які стояли трохи подалі. І ще двох у колі глядачів. Усі мали зброю, руків’я полуторників стирчали з-за плечей — вигляд на прийомі настільки ж незвичний, наскільки ж і абсурдний. Це не були шляхетські корди чи якісь інші оздоби й іграшки, це була зброя воїнів.

Такі мечі має важка наймана піхота.

— Забрати пораненого до моїх кімнат, — накази графа були вже тихішими, але не залишалося сумнівів, що їх виконають що до йоти. — Барона сек-Ґреса покласти в Мечовій Залі, слуги займуться тілом. Завтра ми станемо оплакувати того, хто жив як воїн і поліг шляхетною смертю. Слава пам’яті про його вчинки.

«Це все ще вистава», — подумалося злодію, коли в нього забрали зброю, взяли під руки та обережно повели до резиденції. Це все ще театральне мистецтво, бо він не назвав барона по імені, а повинен би… Бо ж хлопець був почесним гостем… а граф ані разу не назвав його на ім’я… Кажуть, стара шляхта ніколи не бруднить собі вуст іменем свого ворога.

Альтсін похитнувся й відчув, що падає.

* * *

Коли він розплющив очі, то напівлежав на м’якій софі. Праве плече напухло до розмірів кінської голови. Обережно торкнувся рукою пов’язки: шари полотна, здавалося, були з кілька пальців товщиною. Йому зробили перев’язку, най йому, а коли він втрачав притомність, то був впевнений, що дадуть стекти кров’ю. Так було б найкраще для всіх.

У кімнаті панували напівморок і тиша. Але ж прийом має ще тривати. Він закліпав: напівморок у приміщенні брався від рожевого неба, яке зазирало в широке вікно. Світанок.

Хтось ворухнувся в темному кутку.

— Ти опритомнів, — почув він не питання, а ствердження факту. — Добре. Мій медик стверджує, що удар усе ж оминув нерв, хоча й на десяту долю пальця, — його голос не міг приховати похмурої веселості, навіть якби його власник намагався це зробити. Він не намагався. — Не будеш паралізований. І ти не втратив забагато крові.

Альтсін нарешті зосередив погляд на тому, хто говорив. Граф дивно посміхнувся й кивнув.

— Добрий бій, хлопче. У тебе душа воїна, хай ти й не оздоблюєш комірця монограмами. А твоєю роллю було ж лише прийти сюди на смерть. Наш дорогоцінний барон, — погляд шляхтича ствердів, — ретельно все спланував разом зі своєю коханкою. Вони отримують назад капшука, а барон одночасно наближається до мене. Вони були переконані, що в тебе немає й шансу на цьому двобої. І їм майже вдалося.

Злодій ледве дихав.

— Все ти знаєш… — він намагався говорити голосно, але з горла вирвався лише шепіт.

— Так. І вже давно, — господар тихо розсміявся. — Я брав участь в інтригах, які велися проти імперських Щурів за тих часів, коли Меекхан ще відступав на Схід і невідомо було, чи захоче він за всіляку ціну втримати гирло Ельгарану. Я грав проти князівської родини, щоб наш милостиво пануючий не зруйнував міста. Кількома листами я зняв несбордійську блокаду й розбив союз міттарців із тими північними піратами. А Виссерини вважали, що я куплюся на вбивцю, від якого мене, начебто, врятував їхній посланець. Визнаю, що я давно не мав такої радості, коли стежив, як всі відіграють свою роль у переконанні, що я повівся на їхню виставу. Старий шляхтич споважнів.

— Крім того, в одяг твого приятеля був зашитий короткий лист із інформацією про те, хто і для чого його найняв. Напевне, він не дуже довіряв сек-Ґресу. Навіть вказав, кого повідомити в разі його смерті. Я відіслав відомість до тієї людини з проханням триматися від цього подалі. Він обіцяв, що так і зробить.

Альтсін хотів розреготатися. Санвес не був таким дурнем, за якого він його мав, а Цетрон не виявився старим і товстим боягузом, який відмовився від помсти зі страху за власну шкіру. Єдиним ідіотом у цій історії був він сам. Усе, що він зробив, було абсолютно позбавленим сенсу. З таким же успіхом він міг досі сидіти у винниці й пити.

— Що тепер?

— З тобою? Я повинен тебе усунути. Швидко, тихо й безслідно. Це було б найпростіше та найбезпечніше. Нехай Виссерин із союзниками надалі вважають, що я їхня іграшка, а ти ж можеш комусь усе розповісти, правда ж? І будуть проблеми.

Злодій дивився, як аристократ іде до стіни, де висіла чимала колекція зброї.

— Два роки тому мене звалила хвороба, — бряцнув кришталь, і граф повернувся з келихом у руці. — Ніхто не міг мені допомогти. Чарівники, жерці, цілителі й навіть ті, хто користуються неаспектованою магією — не допоміг ніхто. А я користався всім. Є такі хвороби, які виглядають наче вирок Великої Матері, що прагне якомога швидше зважити твою душу.