Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко
— А умови які? — засміявся Михайло.
— Щоб домовичок подав нам на обід місцевий деольський делікатес — ікру риби гирлони. Дуже, кажуть, вона смакує із білим вином. І не лише для нас, а для усього батальйону!
— А що на те пан магістр езотерики? — запитав невисокий кремезний парубок у сірому бурнусі, заходячи до кабінету. Його Марко бачив уперше.
— Тебе, Рамире, ще й перевдягнути не встигли! — Михайло із докором поглянув на Ілька. — Ну, ще б пак! Були ж важливіші справи — закладатися одне з одним на ікру! Знайомся, Марку, це Рамир. Він прийшов до нас тим самим шляхом, що й ти.
— Так ось кого шукали мешканці аулу! — здогадався Рамир.
Нодові аж не по собі стало від збігу імені нового персонажу роману з іменем його друга. Він на хвильку відклав книжку, намагаючись впіймати себе на якійсь думці, але зосередитися було важко. Тож він читав далі.
— Ми, Рамире, саме вирішуємо, як далі бути з Марком — лишити тут чи повернути додому, — Ілько спробував відволікти увагу отамана від їх із домовиком недогляду. — А ти, мабуть, захочеш повернутися назад, до своїх супутників?
— Звісно! Можу і Марка з собою прихопити, коли треба, — охоче запропонував Рамир.
— Я маю три дні на роздуми! — поквапився нагадати Марко, розглядаючи світлину. Настільки справжнього зображення йому бачити ще ніколи не доводилося. — А можна, ця світлина в мене поки побуде? — попросив він, мов дитина.
— Можна, — замість Ілька відповів отаман. — Бо я його знаю — знову дражнитиме Лахудрика!
— Дякую, — Марко хутчіш заховав світлину до нагрудної кишені картатої сорочки, яку йому разом із штанами та кросівками підібрав Лахудрик.
Нод відчув, що його нарешті зморює сон. Він поклав книжку на тумбу біля ліжка та загасив світло.
24. Сірина
Засинаючи у новій королівській спальні на третьому поверсі, Нод подумав, що аби старий ординарець не дуже нудьгував у палаці, йому слід доручити опікуватися Тявом, якого вже час навчати командам. Цю ідею підтримав Горанг, який саме прийшов до молодого колеги-короля уві сні, як робив це раніше, адже тепер вже ніщо не заважало такому спілкуванню двох суверенів. Вони обмінялися враженнями про цей історичний день, про щасливий порятунок Юса та радість, з якою Ауранія позбулася тягаря корони. Незлостиво покепкували із Самуса, який геть не мав бажання бути віце-канцлером, а тепер ще й мусить опікуватися принцом-недолітком із Султанату... Тоді перейшли до сумнішого — Дуаліада Еревса відмовлялася повідомити будь-що про Ераду і Рамира. Навідріз.
Горанг вже хотів був лишити колегу наодинці зі снами, коли Нод раптом запитав:
— Ваша величносте, а чи добре Ви знаєте королівську бібліотеку?
— Звісно. Коли я правив Ланодом, на книжки часу не мав, а з потойбіччя багато читаю, — зацікавлено відповів привид.
— А які саме книжки?
— Переважно історичні, також політекономіку, економічну географію. Якби мені мати ці знання, коли я королював!..
— А фантастику читаєте?
— Фантастику?! А я все чекаю, коли ж ти, нарешті, запитаєш! — зізнався Горанг.
— Ви про «Білий замок на Чорній скелі»? — потягнувся уві сні Нод.
— Про що ж іще?! — вигукнув привид — Коли ще у Республіці ти почав читати цю книжку, я вирішив поцікавитися, яка така література становить інтерес для сучасної молоді, а тим паче для майбутнього суверена. Дивна книжка, скажу тобі, Ноде, дуже дивна. Зазвичай я читаю книжки майже так, як люди, лише щоб переходити від сторінки до сторінки, людям треба їх перегортати, а я проходжу крізь папір. Та з «Білим замком...» усе інакше. Я його чую і бачу. Сторінка за сторінкою зміст книжки відтворюється у моїй свідомості, треба тільки вчасно переходити на наступний аркуш. Хтось ніби розповідає та показує мені події роману. Однак оповідь несподівано увірвалася. Наступний аркуш виявився порожнім — білим.
— А на чому завершився текст? — запитав Нод.
— Втікач із гірського аулу, десь майже одноліток Феліма, мусить зробити вибір: лишатися йому у анклаві Замку чи вертатися до свого світу. А домовик Лахудрик образився на Ілька і не озивається, коли його кличуть...
У спальні хтось сумно і голосно зітхнув. Тоді ще раз. Від такої несподіванки Нод прокинувся. Горанг у темряві спальні набув традиційного обрису привида — такий собі примарний, розмитий силует, що трохи світиться у темряві світло-синім. Змогу так виглядати покійний суверен також отримав після перезапуску генератора сакральності престолу. Обидва королі вклякли, дослухаючись. Над ковдрою в ногах закурилася сірувато-помаранчева хмаринка. З неї пролунав мелодійний, приємний, але достеменно не людський голос. Нод раптом пригадав, що вже бачив цю хмаринку і чув голос колись з бодуна у особняку Самуса.
— Добрий вечір Вам у Вашій хаті! — пролунало з хмаринки.
— Хто це тут балакає? — гримнув Горанг. — Ану покажися!
— Вельми перепрошую за те, що наважився потурбувати Ваших величностей у королівській спальні, — над ліжком з'явився рудо-попелястий домовик. — Справи на вашій планеті пішли таким кепським чином, що змушують нас до втручання. Ось!
— Кого це «нас»? — Нод остаточно впізнав створіння з листівки, яка лишилася на столі у дідовому кабінеті. — На «вашій планеті»? — він з цікавістю оглядав Лахудрика. — Отже, ви — ті прибульці з інших планет, про яких пишуть у фантастичних книжках?
— Якоюсь мірою так, — відповів домовик. — Однак все набагато складніше.
— Ще складніше?! — Горанг раптом спробував помацати домовика, немов плюшеву іграшку. — Слухай, Ноде, а він нематеріальний, тобто він теж привид! — дуже здивувався покійний суверен. — Це ж як так виходить? — запитав він у Лахудрика. — Ти привид якоїсь істоти з іншої планети?
— Я не привид, я Лахудрик Пенатій, старокиївський домовик, магістр езотерики, між іншим! Домовики — це сутності світу невидимого на планеті Земля, ось.
— Давньо... який? — перепитав Горанг.
— Старокиївський, — поквапився із поясненням Нод. — Київ — це місто на тій самій планеті Земля, Ваша величносте.
— Звідки Вам відомо про це? — кліпнув довгими
