Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

Філіп не відповів. Втома нарешті здолала його, і він заснув мертвим сном. Марґарита ніжно торкнулася губами до його лоба, потім тихенько вибралася з ліжка і неквапно вдяглася. Видобувши зі свічника запалену свічку, вона востаннє поглянула на сплячого Філіпа — і саме тієї миті його обличчя осяяла щаслива й безтурботна усмішка.

„Цікаво, що йому сниться?“ — думала Марґарита, простуючи до дверей. — „Чи хто?… Може, Бланка?… А втім, це не важливо. Між нами все скінчено. Назавжди. Безповоротно… Так!“ — переконувала вона себе. — „Безповоротно! Він мій злий ґеній. Я не можу кохати його… Дякую тобі, Господи, що ти звільнив мене від цього чудовиська. І нехай тепер йому сниться хто завгодно — та тільки не я…“

А Філіпу снилися Періґор, Руерґ та Ґотія. У цьому віщому сні вони уявлялись йому трьома сходинками на підвищення перед вівтарем у соборі Святого Павла в Тулузі, де за давньою традицією відбувається коронація королів Ґаллії. І бачив він усипану коштовними каменями золоту корону королівства Ґалльського, яку покладає на його чоло Марк де Філіпо, архієпископ Тулузький, вінчаючи свого єдинокровного брата на царство в одній з наймогутніших європейських держав…

Двері тихо прочинилися, і до спальні, освітленої двома недопалками свічок, увійшла струнка рудоволоса дівчина в сукні з темно-коричневого оксамиту, оперезаній довкола талії широким, шитим срібними нитками поясом.

Вона роззирнулася і скрушно похитала головою. У кімнаті панував цілковитий безлад, на підлозі було розкидано вбрання, а його власник, юнак років двадцяти зі скуйовдженим русявим волоссям, лежав у розібраному ліжку, увіткнувшись лицем у подушку. Він навіть не ворухнувся, коли відчинялися й зачинялися двері, мабуть, не розчувши їхнього тихого скрипіння.

— Ти ще не спиш, Рікарде? — пошепки спитала дівчина.

Юнак повернув голову і втупився в неї тьмяним поглядом. Темні кола під очима — чи то від недосипання, а чи від частих пиятик, — робили його схожим на єнота.

— Привіт, Геленко, — силувано посміхнувся він. — Що ти тут робиш серед ночі?

— Оце прийшла подивитись, як ти живеш.

— Ну і як?

— Бачу, що так собі, поганенько. — Гелена вмостилася на краю ліжка й докірливо похитала головою. — І сам розклеївся, і слуг своїх геть розпустив. Я, до речі, не зустріла жодного. Де вони?

— Хтозна, — недбало знизав плечима Рікард. — А власне, мені начхати.

Гелена взяла його за руку і співчутливо глянула йому в очі.

— Ну, хіба можна так, братику? — лагідно мовила вона. — Ходиш, мов неприкаяний, поводишся, як несповна розуму. На тебе вже починають косо дивитися.

— Нехай собі дивляться, щоб їх усіх покорчило. А мені байдужісінько.

— Подумай тоді про нашу родину. Ти ж плямуєш її репутацію. Мало того, що загрузнув у боргах, так іще даєш поживу для різних пліток… До речі, ти розмовляв з батьком?

— Коли?

— Так, зрозуміло. Отже, він не захотів навіть побачитися з тобою перед від’їздом. Про маму я вже й не кажу, вона…

Рікард миттю схопився, сів у ліжку й розгублено закліпав очима.

— Вони що, поїхали?

— Так, — кивнула Гелена. — В Калагору.

— Коли?

— Сьогодні вранці. Вирішили не залишатися на свята. Забрали обох сестричок і поїхали.

— Але чому?

— А ти не здогадуєшся?

— Невже через мене?

— Через кого ж іще! Зрозумій нарешті, що їм соромно за тебе, за твою поведінку. Мама дуже зла, а батько… Е, що й казати! Ти завжди був його улюбленцем, він так пишався тобою, а тепер… Тепер йому так соромно за тебе!

— Ну, то нехай відречеться від мене, коли йому соромно. Нехай позбавить мене спадку — тоді й за моїми боргами може не платити.

— Що ти таке верзеш?! — у відчаї вигукнула Гелена. — Та ти просто здурів! Схаменися, братику!

Якась мить Рікард нерозуміюче дивився на сестру, потім рвучко притягнув її до себе й увіткнувся лицем у її плече.

— Пробач, Геленко, я сам не знаю, що кажу… Це безумство! Я з’їхав з глузду, я божевільний…

Гелена ніжно терлася щокою об його волосся. Її вродливе обличчя розплилося в ґримаса якоїсь болісної насолоди, а очі млосно блищали.

„От дурна!“ — думала вона про Марґариту. — „Як можна було проміняти його на Красунчика… Так їй і треба!“

— Рікарде, — за хвилю озвалася Гелена. — Не знаю, чи до добра це, але годину тому сталася подія, що має трохи втішити тебе.

Рікард відсторонився. В його очах зблиснув вогник надії.

— Невже Марґарита так образилася на Красунчика, що розірвала заручини?

— Ні, не розірвала, бо…

— Ну от, — похнюпився Рікард. — А ти…

— Господи, який ти нетерплячий! Марґарита не розірвала заручини передусім тому, що ніяких заручин не було.

— То будуть.

— А от і ні! Усе це пусті балачки. Насправді Красунчик одружується з нашим небожем.

— З яким ще небожем? — розгублено запитав Рікард.

— Тьху ти! — поморщилася Гелена. — От недотепа! Я кажу про нашого небожа жіночої статі або ж, якщо тобі так більше до вподоби, небоги статі чоловічої.

— Красунчик одружується з Анною?! — нарешті второпав Рікард. — Брешеш!

— А от і не брешу. Виявляється, кузен Авґуст Юлій та герцоґ Аквітанський уже давно ведуть переговори з цього приводу, а сьогодні на банкеті вони оголосили, що незабаром буде підписана шлюбна угода. Тому Красунчик і обрав королевою любові та краси Анну — як свою наречену. А з Марґаритою він, виходить, просто розважався. Нічого сказати, гарно пошив її в дурні! І якщо вона повірила, що він справді збирається одружитися з нею, то так їй і треба… Рікарде! Що з тобою?

Вона очікувала від нього будь-якої реакції — від несамовитих