Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

Кинувши на нього нищівний погляд, Марґарита сіла в крісло навпроти канапи і гнівно промовила:

— Що тут у вас коїться, пане принце? Ваш паж чинить мені перешкоди в моєму ж власному палаці!

— Я в розпачі, ваша високосте! — винувато озвався д’Обіак, підводячись із підлоги. — Насмілюсь зауважити, що ви хибно зрозуміли мене. Я лише хотів доповісти монсеньйорові…

— Замовч, нахабний хлопчисько! — верескливо викрикнула Марґарита. — Іди геть!

— І справді, Маріо, — підтримав принцесу Філіп. — Забирайся звідси, поки здоровий. — При цьому він крадькома підморгнув хлопцеві, мовляв, ти ж бачиш, у якому вона стані. — І ти, Ґабріелю, також іди. Розшукай мого батька й перекажи, що я згоден. Сподіваюсь, ти все зрозумів?

— Так, зрозумів.

— Тоді добраніч.

Ґабріель мовчки вклонився Марґариті й вийшов. Услід за ним, зацьковано озираючись на принцесу, з кімнати вислизнув д’Обіак.

Коли двері зачинилися, Філіп, не міняючи пози, холодно поглянув на Марґариту і з удаваною байдужістю промовив:

— Отже, пані, я слухаю. Що привело вас до мене о такій пізній порі?

Що відповіла Марґарита на це запитання, ми дізнаємося трохи згодом. А зараз наглянемо за тим, як Ґабріель де Шеверні виконав Філіпове доручення.

Герцоґа він розшукав одразу. Як і передбачав Філіп, його батько ще не покидав банкетної зали, але розмовляв там не з візантійським посланником, а з імператором Римським, який викладав йому свою теорію про те, що справжнім автором написаної на початку минулого століття „Божественної комедії“ був зовсім не наслідний принц Італії Антоній Юлій, а такий собі Данте Аліґ’єрі, придворний поет імператора Авґуста Х. Хитрий та спритний політик, у приватному житті Авґуст ХII був утіленням кришталевої чесності та порядності. З власного досвіду знаючи, якими важкими бувають муки творчості і які міцні узи пов’язують справжнього митця з кожним його творінням, він усією душею ненавидів плагіат і не пробачав цього гріха нікому, навіть власним предкам. Саме завдяки йому ім’я великого Данте збереглося в пам’яті нащадків, а не згинуло в безвісності, як імена багатьох інших майстрів, чию славу незаслужено привласнили сильні світу цього.

Ґабріель уже кілька хвилин ходив залою, знай кидаючи на герцоґа та імператора нетерплячі погляди, проте не наважувався підійти ближче і втрутитися в їхню розмову. Авґуст ХII перший помітив його і, перервавши свою неквапну оповідь, звернув на це увагу співрозмовника:

— Мені здається, вельмишановний, що дворянин твого сина хоче сказати тобі щось дуже важливе й невідкладне.

Він звертався до герцоґа в однині, позаяк вони розмовляли тією своєрідною італізованою латиною, що на той час ще мала широкий вжиток у середовищі римської аристократії та в міжнародному спілкуванні.

Простеживши за поглядом імператора, герцоґ ствердно кивнув, відразу ж перепросив, що мусить ненадовго відійти, й підвівся з крісла. Полегшено зітхнувши, Ґабріель поспіхом рушив до нього.

— Вас прислав мій син, віконте? — запитав герцоґ, коли той наблизився.

— Так, монсеньйоре. Він звелів переказати вам, що згоден.

— А конкретніше?

— На жаль, монсеньйоре, обставини не дозволили дати конкретніші вказівки. Однак з нашої розмови, що передувала появі цих обставин, можна з цілковитою певністю виснувати, що монсеньйор син ваш не заперечуватиме, якщо ви скористаєтеся зручною нагодою і попросите в імператорської величності руки його дочки.

Герцоґ усміхнувся:

— Дякую, віконте. Повертайтеся до себе і, якщо дозволять згадані вами обставини, перекажіть Філіпові, щоб він спав спокійно — я все владнаю.

Ґабріель уклонився й відійшов, але залу не покинув, вирішивши дочекатися певніших результатів.

Тим часом герцоґ повернувся на своє місце і знов перепросив Авґуста XII за вимушену відлучку. Терпляче вислухавши імператорові просторікування про незавидну долю державних мужів, яким навіть на дозвіллі не дають спокою справи, герцоґ сказав:

— Твоя правда, Цезарю[37]. От і зараз дворянин мого сина повернув мене з небес на землю. Якщо не заперечуєш, я волів би змінити тему нашої розмови й поговорити з тобою про речі дещо прозаїчніші.

Авґуст ХII видимо пожвавішав.

— Авжеж не заперечую, вельмишановний, — відповів він. — А поезія нехай зачекає, поки ми розберемося з прозою.

Дворяни, що оточували герцоґа та імператора, миттю збагнули, що намічається конфіденційна розмова. Всі вони негайно згадали про якісь невідкладні справи, і незабаром двоє могутніх вельмож залишилися віч-на-віч.

— Авґусте Юлію, — промовив герцоґ. — Як ти, напевно, здогадався, йтиметься про твою дочку Анну.

— Так, — кивнув імператор. — Я про це підозрював.

— У такому разі я не бачу підстав для всіляких хитрувань та недомовок…

Авґуст ХII нетерпляче ляснув пальцями.

— Даруй, що перебиваю, вельмишановний, але я навіть наполягаю на відвертості. Коли мова заходить про наших дітей, то це надто серйозна тема, щоб хитрувати і вдаватися до звичайних дипломатичних вивертів. За таких обставин прямота — найкраща політика. Перш ніж ти скажеш те, що я сподіваюся від тебе почути, я хотів би задля встановлення між нами цілковитої довіри повідомити, що вчора я отримав від Армана Ґотійського листа. Він просить якомога швидше видати Анну заміж, бо хоче пересвідчитися, що після смерті, наближення якої відчуває дедалі виразніше, його володіння потраплять у надійні руки.

— І як ти ставишся до цього прохання? — поцікавився герцоґ.

— З великою повагою, шановний вельможо. На моє переконання, людина, від якої моя донька отримає в спадок половину Ланґедоку, а потім, можливо, й королівський вінець, — така людина має право ставити мені певні умови. До того ж Анна, попри свій юний вік, уже зріла дівчина, і, думаю, раннє заміжжя піде їй на користь… — Тут щока імператора нервово сіпнулася, але герцоґ вирішив не помічати цього. — Особливо високоповажний Арман звернув мою увагу на двох можливих кандидатів на Анниного чоловіка, найдостойніших на його