Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Вибач за нескромне запитання, Цезарю, але кому з них ти віддаєш перевагу?

— Певна річ, твоєму синові. Ґраф Людовік у свої тринадцять років вже встиг відзначитися далеко не з кращого боку. Як людині йому бракує душевної м’якості, а як майбутньому правителеві — розуму та здорового глузду. Він занадто жорстокий, неврівноважений і дріб’язковий, щоб бути королем Ґаллії й чоловіком моєї єдиної доньки. — Імператор пильно подивився герцоґові в очі. — Я розумію це так, що ти… — він зробив вичікувальну паузу.

— Так, Цезарю. Від імені мого сина Філіпа я прошу в тебе руки твоєї дочки Анни Юлії.

На губах імператора заграла добродушна усмішка.

— Я згоден, вельможо. Якщо не заперечуєш, завтра ж наші міністри розпочнуть консультації щодо майбутньої шлюбної угоди. А стосовно ґарантій виконання нашої усної домовленості…

— Авґусте Юлію! — гордо скинув голову герцоґ. — Я анітрохи не сумніваюся в непорушності твого слова.

— І рівно ж не дозволиш піддавати сумніву непорушність свого, — додав імператор. — Але ти хибно зрозумів мої слова, вельмишановний. Утім, і я висловився не найкращим чином, за що всіляко перепрошую. Я лише хотів сказати, що укладання шлюбної угоди може затягнутися, а тим часом було б бажано ще до її підписання внести певну ясність у наші стосунки, щоб не лише ми, а й усі інші не сумнівалися в серйозності наших намірів. Повір, я дужче, ніж ти, прагну цього шлюбу — і як Аннин батько, і як король Італії. Твій син неодмінно стане великим государем. Спадщина моєї доньки не зіграє вирішальної ролі, вона лише полегшить йому виконання свого призначення, але ніщо не в змозі зупинити його на шляху до прийдешньої слави та величі. І я, звичайно, зацікавлений у тому, щоб наші країни й наші народи жили в мирі та злагоді.

— Ти лестиш моєму батьківському самолюбству, Цезарю, — сказав герцоґ.

— Аж ніяк, мій шляхетний вельможо. Це не лестощі, це факт. Мабуть, тобі відомо, що я серйозно займаюся астрологією, і мої скромні досягнення в цій царині людського знання високо цінуються багатьма видатними вченими не лише християнського, а й ісламського світу. Так от, ще вісім років тому я склав гороскоп на твого сина Філіпа, а потім щорічно уточнював отримані результати — зорі цілком певно обіцяють йому велике майбутнє, і що далі, то певніше. А зорі, повір мені, ніколи не брешуть, треба лише правильно розуміти їхню мову. Тепер, сподіваюся, ти розумієш, чому я не хочу проґавити такого зятя, як твій син.

„Ти диви,“ — подумав герцоґ. — „Як збігаються наші бажання! Такої невістки, як Анна, я теж не хочу проґавити.“

— Крім того, — продовжував імператор, — твій син явно потребує значно твердіших ґарантій, ніж моя приватна обіцянка. Адже, повіривши мені на слово, він не зможе одружитися з Марґаритою Наварською — ми ж не сарацини якісь, чия нечестива віра дозволяє їм мати по чотири дружини.

— Безумовно, Цезарю, — погодився герцоґ.

— А коли так, ніщо не заважає нам оголосити про майбутні заручини… — Нараз імператор всміхнувся й додав: — Нас, чого доброго, ще назвуть недбалими батьками, коли дізнаються, з яким непристойним поспіхом ми розпорядилися долею наших дітей. Утім, щодо цього я маю ідею.

Він встав з крісла й підвів руку, закликаючи всіх присутніх до уваги.

— Панове! Я радий повідомити вам приємну для мене і, можливо, цікаву для вас новину. Після тривалих консультацій з високоповажним герцоґом Аквітанським ми, нарешті, дійшли обопільної згоди з усіх принципових моментів, і з почуттям глибокого задоволення я сповіщаю, що віддаю дочку мою Анну за дружину достойному принцові Філіпу, синові вищезгаданого герцоґа.

Вельможі в залі схвально загомоніли — щоправда, не всі. Король Навари очманіло поглянув на герцоґа та імператора, що роздавали у відповідь на привітання променисті усмішки; потім крадькома ущипнув себе за руку і, пересвідчившись, що не марить, подумки вилаявся. Лихі передчуття, що охопили його, коли Філіп обрав королевою любові та краси Анну Юлію Римську, не забарилися справдитись. Ще напередодні донька запевняла його, що її шлюб з Філіпом Аквітанським справа вирішена, — і ось тобі!… А він бо ж так сподівався…

„Ну, все!“ — сердито подумав король, не в силах стримати зубовного скреготу. — „Годі мені панькатися з нею! Терпіння моє луснуло… Атож, луснуло!“ — в безсилій люті під’юджував себе він. — „Лишилися Оска, Шампань, небожі Педро та Рікард — і от з одним із них вона неодмінно одружиться. А коли впиратиметься, силою приведу її до вівтаря…“

А тим часом імператор, сідаючи в своє крісло, сказав герцоґові:

— Гадаю, вельмишановний, що така ґарантія влаштує всіх нас — і тебе, і мене, і твого сина.

— Атож, — кивнув той. — Цілком влаштує.

Після цього невеличкого, але дуже важливого відступу, повернімося до Філіпа та Марґарити. Як ми вже знаємо, Філіп, залишившись сам на сам з принцесою, сказав:

— Отже, пані, я слухаю. Що привело вас до мене о такій пізній порі?

Марґарита різко схопилася на ноги.

— Чи не могли б ви принаймні не лежати в присутності дами! — в її голосі виразно забриніли істеричні нотки. — Ач, як розляглися! Як… як лінива свинюка — ось як!

Філіп зітхнув і прибрав сидячого положення.

— Це даму задовольнить? Чи дама бажає, щоб я впав перед нею навколішки? — стомлено, а тому зі злістю промовив він.

Марґаритине обличчя спалахнуло яскравим рум’янцем обурення.

— Що за тон?! Яка нахабна поведінка! А вирядився — теж мені, римський сенатор!

— Ґалльський, — машинально уточнив Філіп. — Ви мене дивуєте, люба кузино. Я вас не розумію.

Раптом Марґарита вся знітилася, присіла на канапу поруч із ним, поклала голову на його плече й тихенько заплакала.

— Ну, це вже нікуди не годиться, — розгублено промимрив Філіп. — Припини негайно!

— Помовч, Філіпе, — крізь сльози