Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

Так вони й сиділи: вона плакала, а Філіп, долаючи сон, думав про те, чи збагне колись, що ж це за дивні такі, іраціональні створіння — жінки.

Врешті він підняв важкі, ніби налиті свинцем повіки.

— Хочеш лишитися в мене? — мляво запитав у неї.

Марґарита витерла вологе від сліз обличчя об його тогу і ствердно кивнула. Зараз вона була схожа на маленьку зарюмсану дівчинку, яку скривдили тим, що відібрали в неї улюблену ляльку, і Філіпові від усієї душі стало шкода її.

— Гаразд, ходімо, — сказав він. — Тільки прихопи свічку, а то спіткнемося.

— Угу…

У спальні Філіп скинув з себе тогу й забрався на ліжко.

— Роздягайся сама, — сказав він Марґариті. — Даруй що не допомагаю тобі. Я дуже втомлений.

Марґарита швиденько скинула з себе одяг і запитала:

— Свічку гасити?

— Ні, не треба, — відповів Філіп, захоплено дивлячись на неї. — Боже, яка ти гарненька! Я ніяк не можу намилуватися тобою… Ходи до мене до мене, любонько. Швидше!

Марґарита шмигнула під ковдру, міцно пригорнулася до Філіпа і вкрила його лице жаркими поцілунками. Її поцілунки були такі пристрасні, що Філіп, миттю забувши про втому, з таким запалом став пестити її тіло, ніби був переповнений енерґією й не кохався вже місяці зо два.

Утім, вистачило його ненадовго. Незабаром Філіпа знов охопила нездоланна соннота, і він безсило поклав голову на її чарівний животик.

— Що з тобою, любий? — стурбовано запитала Марґарита.

— Даруй, дорогенька, не можу. Я справді втомився… Як собака втомився… Геть нема сил.

Марґарита скрушно зітхнула:

— Що ж, як нема, то й дарма… Тільки отак і лежи.

— Подобається?

— Дуже.

— Добре. Я засну в тебе на колінах, — сонно промурмотів Філіп і замовк.

За хвилю Марґарита прошептала:

— Ти ще не спиш, Філіпе?

— Ні.

— Чому?

— Думаю.

— Про що?

— Про турніри. Про те, що вони роблять з людьми. Адже це протиприродне — лежати в ліжку з такою чарівною дівчиною й нічого з нею не робити.

— Твоя правда, — погодилася Марґарита. — Ненавиджу турніри!

У спальні знов запала мовчанка, і знову першою її порушила Марґарита:

— Філіпе.

— Так?

— От що я тобі скажу…

— Що?

— Нічого в нас не вийде, любий.

— Про що ти?

— Про наш шлюб.

Філіп підтягнувся до подушки і спантеличено запитав:

— Як! Ти вже знаєш?

— Знаю, давно знаю. Але досі боялася глянути правді в очі.

— Стривай-но, — сказав Філіп, нараз уторопавши, що вони розмовляють про різні речі. — Я тебе не розумію.

— А що тут розуміти? Просто ми не створені одно для одного, Філіпе. Більш того, ми несумісні.

— Несумісні, кажеш? А мені здавалося, що навпаки — у нас багато спільного.

— Атож, надто багато. І саме тому ми несумісні. Між нами немає справжнього кохання, є тільки шалена пристрасть. Ми здатні кохатися вдень і вночі, але ніколи не станемо друзями, соратниками, однодумцями. Від самого початку кожен з нас прагнув підкорити іншого своїй волі — ти виявився сильнішим і переміг. Я не можу, не хочу миритися з цим.

— Отже, та даєш мені відставку?

Це невинне запитання викликало геть несподівану реакцію. Марґарита уткнулася лицем у подушку й гірко заплакала. Філіп підвівся, спираючись на лікоть, і торкнувся до її плеча.

— Що з тобою, кохана?… Годі ревіти… От чорт! — Він схлипнув: Марґаритин плач був дуже заразливий. — Хоч би скажи, чому плачеш — може, поплачемо разом.

— Н-не м-можу… Н-не м-можу…

— Що ти не можеш?

— Дати тобі відставку не можу. Я… я хочу тебе, хочу завжди бути з тобою… Ця якась мана. Я ж не люблю тебе, я… я… я… О-о, як я тебе ненавиджу!!!

Марґарита підхопилася, перекинула Філіп навзнак і сіла на нього верхи, стиснувши колінами його боки.

— Прошу тебе, благаю, відмовся від мене. Будь великодушним, любий… Будь безжальним, непохитним, не одружуйся зі мною. Навіть якщо я навколішки проситиму — не погоджуйся, не губи мене, дай мені жити по-людському… Ну! Ну! Ну! — і в нестямі вона заповзялася хльостати його по щоках.

У відповідь Філіп дав їй сильного ляпаса і різко відштовхнув її від себе. Впавши на ліжко, Марґарита миттю вгамувалася і, згорнувшись калачиком, тихенько захникала.

— Я буду великодушним, безжальним і непохитним, — оголосив він. — Я не дозволю тобі губити своє життя. Ти вільна.

Марґарита перестала хникати й недовірливо поглянула на нього.

— Правда?

— Клянуся хвостом Вельзевула, як каже Ернан. Тепер уже ніщо не примусить мене одружитися з тобою.

— Ти справді відмовляєшся від мене? — з боязкою надією і чималою часткою гіркоти в голосі перепитала вона.

— Навідсіч. З тобою я матиму багато клопоту: інші чоловіки не подарують мені твоєї вірності, вони вважатимуть мене нахабним еґоїстом і деспотом, що одноосібно привласнив такий безцінний скарб. Адже ніхто в здоровому глузді не повірить, що ти не зраджуєш мене з власної волі. Про мене розповідатимуть жахливі історії, буцімто я регулярно катую тебе, змушуючи до подружньої вірності. Поступово навколо тебе виникне ореол мучениці… Що таке? Знову плачеш?

— Це я від радості, любий… І трохи — від смутку. Коли ти поїдеш, мені дуже бракуватиме тебе. А ти? Бодай зрідка згадуватимеш мене?

— Ох, любонько, — сонно пробурмотів Філіп. — Я ніколи не забуду тебе. Твоє тіло таке досконале, ти така палка, така ніжна, така чарівна…

— А як же ґалльська корона? — хопилася Марґарита. — Ми ж з тобою… Певніше, ти… Невже ти відмовишся від своїх претензій? Не