Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко
— Ти серйозно, рідна? Ти не розігруєш мене?
— Присягаюся, Рікарде, я люблю тебе. Пробач за ту нашу сварку, пробач за все, що я наговорила тобі того дня… і на наступного також… Господи, яка я була сліпа! Ти на цілу голову вищий за Красунчика — і не лише зростом, а й в усьому іншому. Він підлий ошуканець, брудний негідник, а ти… Ти добрий, ти чесний, ти порядний, ти так любиш мене, так мені відданий. Ти найкращий з людей. Я дуже скучила за тобою, любий. Ти ж залишишся зі мною, правда? Ти не підеш? Ми знову будемо разом, знов кохатимемось, і все в нас буде як раніше…
Що більше улесливих слів сипалося на його адресу, то дужче Рікард похмурнів. Він розумів, що це не просто так. Без сумніву, Марґарита казала, що думала; але при всьому тому вона явно чогось недоговорювала, щось приховувала, намагаючись відтягти неминуче, і тим часом підсолоджувала гірку пігулку, яку йому рано чи пізно все ж доведеться проковтнути.
— Ні, Марґарито, — урвав він її. — Як раніше в нас нічого не буде.
— Чому? — здивувалася вона. — Хіба ми не кохаємо одне одного? Хіба не будемо щасливі разом? Ну, скажи: що тепер заважає нашому щастю?
— Невизначеність у наших стосунках, ось що. Я дуже втомився, Марґарито. Втомився жити в постійному страхові перед майбутнім, щохвилини, щосекунди тремтіти від однієї лише думки про те, що я можу втратити тебе, втратити назавжди. Якщо це повернеться, я не витримаю, я збожеволію.
— Ні, ні! Я ніколи не розлюблю тебе, вір мені.
— І ти згодна узаконити наше кохання перед Богом та людьми? Ти станеш моєю дружиною?
Марґарита зітхнула й вивільнилася з його обіймів.
— Це неможливо, Рікарде. Все, що завгодно, тільки не це. Шлюб завжди був каменем спотикання в наших стосунках, він був причиною всіх наших сварок. Прошу тебе, любий, не згадуй про одруження. Хіба тобі мало, що ти зараз зі мною? Хіба тобі мало, що я кохаю тебе?
— І це все, чого варте твоє кохання? — з гіркою усмішкою, більше схожого на ґримасу болю, промовив Рікард. — Тоді гріш йому ціна! І гріш ціна тобі, як людині, коли ти вважаєш коханням своє недолуге почуття, якому бракує елементарної поваги до людини, що її ти буцімто кохаєш, готовності розділити з нею не лише ліжко, а й усе своє життя.
— Не кажи так, Рікарде! — вигукнула Марґарита, а вже наступної миті збентежено потупилася. — Це правда, в мене буде чоловік… Але ж кохатиму я тебе! Лише тебе!
— Вельми зворушений, пані. Ваші слова роблять мені честь… А бути вашим законним чоловіком я, мабуть, не годен?
— Ох, Рікарде, не в тому річ, — майже простогнала вона, притиснувши руки до грудей. — Зовсім не в тому.
— А в чому ж тоді? Поясни мені, нетямущому. Сьогодні ти дуже відверта, то, може, розкриєш мені й цю таємницю?
Марґарита сплела пальці рук, поклала їх собі на коліна і спрямувала на Рікарда зосереджений погляд своїх синіх очей, які він так добре знав — і тьмяними в гніві, і ясними в коханні. Та наразі в них не було ніяких почуттів — єдино лише холодний розрахунок.
— Так, я можу пояснити, — сказала вона. — Але не думаю, що моє пояснення припаде тобі до душі.
— Про це вже дозволь судити мені самому. Припаде чи не припаде, але я маю знати, чим ти керуєшся. Можливо, мені вдасться переконати тебе, розвіяти твої сумніви.
— Як би я цього хотіла! — з важким зітханням промовила Марґарита. — Але це безнадійно. Біда в тому, Рікарде, що я дуже погана дівчинка. Я вкрай зіпсута. Примхлива, самозакохана, еґоїстична, розбещена владою, багатством та загальним поклонінням — і це лише частина моїх недоліків, насправді я ще гірша… Мовчи! Я знаю, що ти любиш мене з усіма достоїнствами й вадами, з усім добрим і поганим, що в мене є; та зараз ідеться про інше. Колись я стану королевою — дай Бог, щоб це трапилося якомога пізніше, — і я хочу бути справжньою правителькою Навари, а не дружиною правителя, королевою, а не дружиною короля. Хоч як я кохаю тебе, хоч як потребую твого кохання, влада для мене понад усе, і я не хочу ділитися нею навіть з тобою.
— Але ж я не честолюбний, Марґарито. Я люблю тебе, а не твій спадок, і корона мені не потрібна. Повір…
— Я вірю тобі, Рікарде. Я нітрохи не сумніваюся в твоїй щирості. Хто-хто, а я ж бо знаю, який ти насправді. За інших обставин з тебе вийшов би ідеальний чоловік для такої надміру честолюбної жінки, як я. Проте, собі на біду, ти походиш із шанованого наварського роду. Твого батька дуже поважають у Наварі, особливо в її кастильській частині. Після мого батька він найвпливовіша людина в країні, і хоч-не-хоч ти успадкуєш від нього і цю повагу, і цей вплив. На жаль, серйозно розраховувати на те, що згодом ти розгубиш отриманий у спадок авторитет, не випадає. Ти чесний, порядний, шляхетний, добродушний і навіть простодушний. З такими рисами ти не станеш гарним правителем, але піддані любитимуть тебе, для них ти будеш уособленням доброго та справедливого короля на противагу мені — злій і підступній королеві. Ти справді далекий від державних клопотів, політика не твоя стихія, а проте, одружившись зі мною, ти проти своєї волі будеш втягнений у цю трясовину. І коли одного чудового дня мої піддані скажуть: „Королева нам не указ! Ми маємо короля, нащадка Александра Завойовника[38] по чоловічій лінії, нехай він нами й править,“ — тоді в тебе не залишиться навіть того слабкого
