Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Цього я й боялася, — гірко зітхнула Жоана.

— Ану стривай! — Александр посунувся вперед і пильно поглянув їй в очі. — Невже він так стратився розуму після свого падіння, що хоче просити твоєї руки?

Жоана мовчки кивнула.

— Он воно що! — протягло вимовив ґраф. — Зрозуміло.

Обличчя його спохмурніло, лоб та щоки вкрилися густим мереживом зморшок. Якийсь час обоє мовчали. Жоана кусала нижню губу і благально дивилася на брата, який напружено про щось розмірковував. Нарешті він запитав:

— Ти вже зверталася з цього приводу до дядька?

— Ні, Сандро, він нічого не знає. Ще ніхто нічого не знає. Я вирішила передусім порадитися з тобою.

— Он як! А чому не з Марґаритою?

— Я… Боюся, вона не схвалить мій вибір.

— І правильно боїшся… А втім, хтозна? Марґарита жінка парадоксальних рішень, її вчинки передбачити неможливо. Не виключено, що вона умовить дядька погодитися на цей мезальянс — просто так, щоб пожартувати, адже вона в нас відома штукарка.

— А ти, Сандро? Ти що про це думаєш?

— Я думаю, що тобі не слід квапитися. Зачекай трохи.

— Зачекати? Чого? Скільки?

— Десь тижні зо два. Ще принаймні два тижні. Ти ж зовсім не знаєш його. Придивися до нього, переконайся, що він справді кохає тебе, а не полює за багатим посагом.

— Ні, він не такий, він хороший — я знаю.

— Угу, — іронічно промовив Александр. — Щойно тиждень, як познайомилася з ним, і вже все ти про нього знаєш!

— Так, знаю!

— Проте незайве буде пересвідчитися. Якщо ти погодишся тримати це в таємниці, я обережно порозпитую про нього в людей, що з ним добре знайомі, а заодно обміркую, як би уласкавити дядька та Марґариту, щоб вони не противилися вашому шлюбові.

— Правда? — недовірливо перепитала Жоана. — Ти зробиш це?

— Так, сестричко, зроблю. Я люблю тебе і хочу, щоб ти була щаслива. Ну то як, згодна?

— Авжеж! — радісно вигукнула вона, мало не плескаючи в долоні. — Ти такий добрий, Сандро.

Обличчя ґрафа нервово сіпнулося, і лише відчайдушним зусиллям волі йому вдалося опанувати себе.

— Гаразд, домовилися. А тепер іди спати, пізно вже.

— На добраніч, Сандро, — сказала Жоана, поцілувала брата в щоку і швидко, ніби боячись, що він передумає, вийшла з вітальні.

Александр гепнувся в крісло, витер спітніле чоло й полегшено зітхнув. Увесь цей час, з моменту оголошення про заручини Філіпа Аквітанського та Анни Юлії Римської, він перебував на межі нервового зриву, і лише зараз напруження останніх годин почало потроху спадати. Звісна річ, він був би поганим стратеґом, якби не передбачив можливості примирення Рікарда Іверо з Марґаритою — на цей випадок у нього був план негайної ліквідації вельми ненадійного спільника. Проте ввечері події розвивалися так стрімко, що Александр ще не встиг віддати відповідні накази, як несподіване втручання Гелени, що прийшла серед ночі побачитися з братом, геть сплутало всі його карти.

Коли ж йому доповіли про нічну зустріч Рікарда з принцесою, ґраф у паніці зважився був на втечу, навіть пробрався таємним ходом до передмістя Памплони, де тримав напоготові кінну заставу. Але в кінцевому підсумку виявилося, що справи не такі вже й кепські. Судячи з усього, Марґарита не збиралась миритися з колишнім коханцем, а той, у свою чергу, вирішив не втрачати нагоди одним махом поправити своє фінансове становище і відвести від себе загрозу позбавлення спадку.

Тепер Александр міг спокійно приступити до усунення Рікарда, влаштувавши йому нещасний випадок, але… Успіх його ґрандіозного за своєю зухвалістю задуму багато в чому залежав від кузена Іверо, якому відводилася ключова роль в майбутньому фарсі, і переписати сценарій для когось іншого не уявлялося за можливе. Александр мав небагатий вибір — або відмовитися від свого плану і сховати кінці у воду, або ж ризикнути, сподіваючись, що безумство, пожадливість та ненависть візьмуть у Рікардові гору над совістю, а його незлагода з Марґаритою триватиме й надалі.

Вибір здавався очевидним — ставка була така висока, що виправдовувала будь-який ризик, — а проте ґраф довго вагався, перш ніж ухвалити остаточне рішення. Варто йому було згадати про совість, і вона тут як тут — вірніше, те, що лишилося від неї після багатьох років морального вихолощування. „Ти такий добрий,“ — сказала Жоана. „Добрий… добрий… добрий…“ — мов удари дзвону, лунало в його голові. Це й був голос совісті. Жоана замінювала йому втрачену совість — а тепер він втратив і її. Вона пішла… І хоч він сам вирішив відмовитися від неї — тієї пам’ятної ночі, два тижні тому, — та все ж вона пішла. І сказала на прощання: „Ти такий добрий… добрий… добрий…“

— Замовкни, клята! — схопившись за голову, простогнав Александр. — Замовкни! Замовкни! Замовкни!…

Він втратив свою совість — навіть ту, що не була його власною. Однак тепер совість йому ні до чого — ні своя, ні чужа. Корона лежить за межами добра і зла, над нею не владні етичні закони.

Коли наступного дня вранці Філіп прийшов до Анни, щоб згідно зі звичаєм супроводити королеву любові та краси на ристалище, вона привітала його такими словами:

— Отже, принце, тепер ти мій наречений?

— Так, принцесо, — відповів він, увічливо поцілувавши її руку. — Учора ввечері Цезар, батько твій, дав свою згоду на наш шлюб.

— То чому ти цілуєш лише мою руку? — з лукавим виглядом спитала Анна. — Ніколи б не подумала, що ти такий сором’язливий!

Від несподіванки Філіп сторопів. Хоча свідки цієї сцени були всі свої — герцоґ, імператор, їхні придворні та Аннині фрейліни, — йому стало трохи ніяково. І поки Філіп квапливо вигадував якусь дотепну відповідь, Авґуст ХII із задоволеною усмішкою порадив доньці:

— А ти сама поцілуй нареченого, Анно.

Ну що ж, коли жінка просить… Під схвальний гомін