Темна матерія - Блейк Крауч

— Якісь геніальні ідеї?

Моє перше бажання — захистити її і не казати про те, що я надумав. Але в нашій сім’ї не прийнято ховатися із секретами. Ми говоримо про все. Навіть про найважче. Це — невід’ємна риса нашої пари.

Отож я розповідаю їй про свою пропозицію, викладену в чаті минулої ночі, і бачу, як по її обличчю пробігають спалахи гніву, жаху, шоку й страху.

Нарешті вона каже:

— Ти хочеш розіграти мене в лотерею? Ніби якийсь чортів кошик із фруктами?

— Даніело...

— Я не хочу, щоб ти геройствував.

— Щоб там не сталося, ти отримаєш мене назад.

— Але це буде якась твоя версія. Ти ж це маєш на увазі, так? А якщо це буде ще один такий придурок, як той, що зруйнував наше життя? А якщо він буде не такий гарний, як ти?

Я дивлюся вбік, кудись на озеро й кліпаю, стримуючи сльози.

Вона питає:

— Навіщо ти жертвуєш собою, щоб зі мною був хтось інший?

— Ми всі мусимо пожертвувати собою, Даніело. Це єдиний вихід для тебе й Чарлі. Будь ласка. Просто дозволь мені зробити так, щоб твоє життя в Чикаго знову було безпечним.

Коли ми повертаємося в будинок, Чарлі стоїть біля плити й перевертає млинці.

— Пахне дивовижно! — кажу я.

Він питає:

— Зробиш оту фруктову штуку?

— Залюбки.

За секунду знаходжу дощечку й ніж.

Я стою біля сина, чищу яблука, ріжу їх кубиками й укидаю в каструлю, де вже кипить кленовий сироп.

У вікна видно, як сонце піднімається все вище й заливає світлом увесь ліс.

Ми разом снідаємо, невимушено балакаємо, і часом навіть здається, що все просто чудово, і думка про те, що це, мабуть, останній з ними сніданок, не свердлить мені мозок.

У другій половині дня ми пішки вирушаємо до містечка. Йдемо посеред старої сільської дороги. На сонці дорожнє покриття вже підсохло, а в тіні — вкрите кіркою злежаного снігу.

Ми купуємо одяг у комісійному магазині, а потім ідемо на денний сеанс у місцевому кінотеатрі, де показують фільм, який вийшов півроку тому.

Це тупа романтична комедія.

Саме те, що нам зараз потрібно.

Ми сидимо аж до кінця титрів, поки не вмикається світло, а коли ми виходимо з кінотеатру, надворі вже сутеніє.

На околиці містечка заходимо чогось випити в єдиний відчинений ресторан.

Ми сидимо в барі.

Даніела замовляє склянку піно нуар. Я замовляю собі пиво, а для Чарлі — кока-колу.

Придорожній ресторанчик переповнений — це єдина розвага буднього вечора в містечку Айс Рівер, штат Вісконсин.

Ми замовляємо їжу.

Я випиваю другу порцію пива, потім третю.

Невдовзі ми з Даніелою хмеліємо, а шум у ресторанчика зростає.

Вона кладе руку мені на ногу.

Від вина її погляд трохи затуманений, і мені так добре знову сидіти біля неї. Я стараюсь відгонити думки, що всі ці милі дрібниці, все, що зараз відбувається — для мене востаннє, але ці настирливі думки знову опосідають мене.

Народу в ресторанчику більшає.

Чудовий гамір.

У кінці залу на маленькій сцені починають розсідатися музики.

Я п’яний.

Не в зюзю, і не як хлющ.

Просто приємно «тепленький».

Якщо я думатиму про щось інше, а не про те, що відбувається в даний момент, то мене зовсім розвезе, тому я думаю не про щось інше, а про те, що відбувається тут і зараз.

Музик четверо, вони грають стилізовану народну музику «кантрі-енд-вестерн». Скоро ми з Даніелою вже повільно танцюємо серед натовпу на маленькому п’ятачку.

Вона притулилася до мене, моя долоня лежить на її попереку, під звуки гавайської гітари й від того, як вона дивиться на мене, мені хочеться тільки одного — затягти її в наше скрипуче ліжко з розгвинченими бильцями і позбивати к бісу зі стін усі оті картинки в рамках.

Ми з Даніелою сміємося, самі не знаємо з чого.

— Ну ви, дітки, й нализалися! — каже Чарлі.

Якщо це й перебільшення, то невелике.

— Треба було випустити пару, — відповідаю я.

Чарлі каже Даніелі:

— За останній місяць такого не було, правда ж?

Вона дивиться на мене.

— Ні, не було.

Ми бредемо по шосе вже в темряві. Ні