Темна матерія - Блейк Крауч

— Я завжди думав, що колись ми осядемо в такому ось місці.

— Я не знала, що ти хочеш переїхати у Вісконсин.

— Коли ми постаріємо. Підшукаємо будиночок, наведемо лад.

— Ти зможеш навести лад? — сміється вона. — Жартую. Я розумію, про що ти.

— Ми б могли тут жити влітку з онуками. А ти б собі малювала біля озера.

— А ти б що робив?

— Не знаю. Перечитав би нарешті всю підписку «Нью-Йоркер». Аби лишень поруч із тобою.

Вона торкається нитки, все ще намотаної на моєму підмізинному пальці.

— Що це?

— Джейсон-2 забрав мою обручку. А на початку зі мною щось таке сталося, що я почав втрачати зв’язок із реальністю. Не розумів, хто я насправді. Вже не знав достеменно, чи були ми з тобою одружені. Тому я зав’язав цю нитку на пальці, як нагадування про те, що ти, ця версія тебе реально існує.

Вона цілує мене.

Довго.

Я кажу:

— Мені треба тобі дещо сказати.

— Що?

— У тому першому Чикаго, де я прийшов до тями, там, де я знайшов тебе на тій художній інсталяції про мультивсесвіт...

— Що? — усміхається вона. — Ти переспав зі мною?

— Так.

Її усмішка згасає.

Вона мить дивиться на мене, а потім якимось безбарвним голосом питає:

— Навіщо?

— Я не знав, де я, що зі мною відбувається. Всі думали, що я божевільний. Я теж почав був так думати. А потім я знайшов тебе — єдину знайому душу у навіженому світі. Я так хотів, щоб та Даніела була тобою, але це була не ти. Це було неможливо. Так само, як той інший Джейсон не був мною.

— То оце таким способом ти прокладав свій шлях через мультивсесвіт?

— Це було єдиний раз, і я тоді взагалі не розумів, де я, коли це трапилось. Я не міг збагнути, що зі мною, божеволію я, чи що?

— Ну, і як вона? Якою я була?

— Може, ми не буд...

— Я ж розказала тобі.

— Досить справедливо. Це було так само, як коли ти розповідала про повернення додому того іншого Джейсона першого вечора. Наче я був із тобою, ще не знаючи, що я люблю тебе. Наче знову вперше переживав те неймовірне поєднання. Про що ти зараз думаєш?

— Та от думаю, з якою силою на тебе розізлитися.

— А чому ти взагалі повинна на мене злитися?

— То он, значить, який у тебе аргумент? Це не зрада, якщо це — інша версія мене?

— Але ж я вважав, що то оригінал.

Це викликає в неї сміх.

От за що я її люблю — що в таку мить вона сміється.

— Якою вона була?

— Це була ти без мене. Без Чарлі. Вона начебто була подругою Раяна Голдера.

— Замовкни. А я справді була успішним художником?

— Авжеж.

— Тобі сподобалась моя інсталяція?

— Вона була чудова. Ти була на висоті. Хочеш, я тобі розкажу про неї?

— Ще й як хочу.

І я розповідаю їй про той лабіринт із плексигласу, які відчуття виникають, коли ходиш там, усередині. Про надзвичайну образність. Про ефектний дизайн.

У неї горять очі, коли вона про все це слухає.

І тут же їй стає сумно.

— Як ти гадаєш, я була щаслива? — питає вона.

— Тобто?

— Щоб стати такою жінкою, мені довелося багато від чого відмовитися.

— Не знаю. Я пробув із цією жінкою всього сорок вісім годин. Мабуть, так само, як ти, як я, як будь-хто, вона про щось шкодувала. Я думаю, вона іноді прокидалася серед ночі й запитувала себе, чи правильний шлях вона обрала. Боялася, що ні. І намагалась уявити, яким би було її життя зі мною.

— Я теж іноді про таке думаю.

— Я бачив дуже багато твоїх версій. Зі мною. Без мене. Художник. Учитель. Графічний дизайнер. Але все це, зрештою, просто життя. Ми спостерігаємо за ним з боку, як на одну велику історію. Але коли ти в ній — дійова особа, то це всього-на-всього щоденне буття, правда? І може, це саме те, з чим треба змиритись?

Посеред озера вистрибує рибина, і від цього виляску в усі боки по склоподібній водній гладі розходяться ідеальні концентричні хвилі.

— Минулої ночі ти питала, як ми з цим упораємось.