Темна матерія - Блейк Крауч

У вітальні над цегляним каміном прилаштований великоротий чорний окунь, а стіни завішані рибальськими приманками у рамках — не менше сотні.

Унизу — головна спальня, ще дві спальні на другому поверсі, одна з них забита двоярусними ліжками, з’єднаними по три.

Ми їмо просто із жирних паперових пакетів.

Лампа над нами кидає різкий, яскравий відблиск на поверхню кухонного столу, решта будинку тоне в темряві.

Запрацювала система центрального опалення.

Чарлі, здається, змерз.

Даніела мовчазна, відсторонена.

Наче вона повільно падає в якусь чорну прірву.

Вона майже нічого не їла.

Після вечері ми з Чарлі приносимо оберемки дров з веранди, і я розпалюю камін, використовуючи пакети з-під фаст-фуду й старі газети, щоб дрова швидше розгорілися.

Дрова сухі й сірі, лежать тут уже кілька сезонів. Їх швидко охоплює полум’я.

Невдовзі по стінах вітальні вже танцюють відблиски багаття.

На стелі мерехтять тіні.

Ми розкладаємо диван для Чарлі й присуваємо його ближче до каміна.

Даніела йде готувати нашу кімнату.

Я сиджу біля Чарлі на краю матраца, відчуваючи, як мене омиває тепло багаття.

— Якщо ти прокинешся вночі, — кажу, — підкинь ще поліно у вогонь. Може, нам удасться натопити камін до ранку, і ми таки нагріємо цей будинок.

Він скидає свої черевики, виймає руки з кишень толстовки.

Коли він залазить під ковдри, я раптом згадую, що йому вже п’ятнадцять років.

Його день народження був 21 жовтня.

— Агов, — кажу я. Він дивиться на мене. — Із днем народження.

— Про що ти?

— Я пропустив його.

— А, так.

— Як ви відзначали?

— Чудово, здається.

— А що ви робили?

— Ходили в кіно й на вечерю. Потім я потусувався із Джоелом і Анжелою.

— Хто така Анжела?

— Подруга.

— Дівчина? — він червоніє у світлі багаття. — Тож я вмираю з цікавості: ти пройшов іспит з водіння?

Він скромно усміхається.

— Я гордий власник учнівських прав.

— Це чудово. То він був з тобою?

Чарлі киває.

Чорт. Дуже шкода.

Я натягую простирадло й ковдри до плечей Чарлі й цілую його в лоб. Я вже й забув, коли вкладав свого сина спати, тож намагаюся насолодитися цією миттю, розтягнути її. Однак усе це швидко минає, а втім, як і все гарне.

Чарлі пильно дивиться на мене у тьмяному світлі.

— З тобою все гаразд, тату?

— Ні. Не зовсім. Але тепер я з вами. Тільки це й має значення. А ця інша моя версія... він тобі подобався?

— Він мені не батько.

— Я знаю. Але тобі...

— Він мені не батько.

Я підводжуся з дивана, підкидаю в багаття ще одне поліно й пробираюся через кухню на другий кінець будинку. Під моєю вагою скрипить паркет.

У цій кімнаті так холодно, що тут не заснеш. Але Даніела застелила ліжка нагорі й позносила сюди всі ковдри, які познаходила в шафах.

Стіни оббиті дерев’яними панелями.

В кутку світиться калорифер, наповнюючи повітря запахом горілої пилюки.

Із ванної доноситься якийсь звук.

Ридання.

Я стукаю в пустотілі двері.

— Даніело?

Я чую, як вона затамовує віддих.

— Що?

— Можна мені увійти?

На мить вона затихає.

Потім клацає замок.

Я знаходжу Даніелу, яка скоцюрбилася в кутку біля старої ванни на левових лапах, коліна притиснуті до грудей, очі червоні й підпухлі.

Я ніколи не бачив її такою — тремтячою, зламаною.

— Я не можу. Я просто... я не можу, — каже вона.

— Що не можеш?

— Ось ти тут, переді мною, і я так сильно тебе люблю, а потім я починаю думати про всі ті інші твої версії, і...

— Їх тут немає, Даніело.

— Але вони рвуться сюди.

— Але ж їх немає.

— Я не знаю, що думати про все це, як це сприймати. А потім я запитую себе...