Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

Коли веди зійшли з фарватера, в човен ударив сильний південний вітер, і він застрибав на хвилях. Севілла гріб лівим веслом доти, доки не вирівняв курс і стрілка компаса не стала показувати на південь. Свиснув:

— Фа, ти можеш тримати курс увесь час на південь?

— Звичайно, можу, — відповів Фа.

— Поклич Бі.

— Я тут, — озвалася Бі.

Човен поплив швидше, мабуть, Бі й Фа почали штовхати разом. Севілла поклав Арлеттине весло на дно, але своє тримав у руках. Сів і відчув, як до нього притиснулася Арлетта, поклала йому голову на плече. Її волосся доторкалося до його обличчя.

Бі свиснула:

— На, чому ти не вмикаєш мотор?

Севілла схилився, він нічого не бачив. Він навіть не чув їх, так беззвучно вони пливли. Вони, либонь, штовхають човен з обох боків, там, де задні валки з’єднуються з кормовою частиною. Севілла свиснув:

— Пізніше, Бі. Ми ще дуже близько, в них є машини, що чують гул моторів. Ти втомилася?

Бі видала свист, схожий на сміх, і Фа теж так само засміявся. Вже давно Бі й Фа не були такі щасливі. Штовхати по воді триста кілограмів — човен, людей у ньому й мотор — не становило для них ніяких труднощів. То була гра, найпрекрасніша з ігор. Тривала й несподівана прогулянка; в відкритому морі з Ма й Па! Вони розуміли значення того, що робили — вони допомагають добрим богам утікати від лихих богів.

Севілла запитав:

— Як довго ви зможете штовхати?

Дельфіни свиснули одне одному, й Фа промовив:

— Довгий шлях і половину довгого шляху.

Севілла зиркнув на циферблат, що світився, свого годинника. Десять годин тридцять п’ять хвилин. Можливо, годи ну. Треба враховувати схильність Фа до хвастощів. О одинадцятій годині тридцять п’ять хвилин він увімкне «Меркюрі». Почнеться найнебезпечніше. Він пошле Фа на дві милі вперед, Бі плистиме за дві милі позаду човна, сонари обох дельфінів зможуть виявити підозрілі кораблі й човни. Тепер Севілла, що беззвучно плив морем у безпроглядній темряві ночі, був невловимий, мов риба. Його могли виявити тільки сонари на бакенах військово-морського флоту США, такі чутливі, що на відстані кількох миль ловлять дихання кита й фонтани води, що її він викидає. «Однак, — подумав Севілла, — дихання дельфінів навіть не можна порівняти з цими звуками». Він опустив руку за борт, і його пальці відчули сильний натиск вируючої води.

— Чудово, — промовив він, — вони штовхають нас зі швидкістю принаймні десять вузлів.

Арлетта не відповіла, мовчанка здавалася нескінченною, її тіло здригалося, й він зрозумів, що вона плаче, притиснувшись до його шиї. Поклав ліву руку їй на плече і чекав. Несподівано подумав: «Вчора, ще вчора Голдстейн при їздив на острів, а здається, що збігло так багато часу». Насправді ж так мало — день, ніч, день, і посеред ночі вони втратили все — в них не було більше «Карібі», немає гавані, немає будинку, немає острова й навіть немає батьківщини. «Та, власне, мені все це байдуже, тепер не час хапатися за свою особисту халабуду. Якщо спалахне атомна війна, нам однаково не. вдасться щось зберегти, в тому числі й саму планету. Безглуздя всього цього призводить до відчаю. Коли б’ються тварини, вони чинять це, щоб роздобути їжу або боронять свої володіння, але ніколи не виношують планів знищити все поріддя або землю, по якій вони ходять».

Арлетта шепнула йому на вухо:

— Милий, ти думаєш, що в нас є шанси втекти?

— Думаю, що так.

Він сидів за кермом на надувному сидінні. Арлетта поряд. Очі його прикипіли до компаса, ліва рука стискала весло, він завжди міг одним-двома помахами надати човнові правильного напрямку, але не виникало такої потреби. Як тільки вдавалося дельфінам штовхати човна весь час на південь, ні разу не збиваючись з курсу, незважаючи на вітер, що заносив човен убік, і навскісні довгі хвилі, що відштовхували їх самих?

Арлетта випросталася.

— Я не боюся померти, — сказала вона, — я боюся, що нам не поталанить нічого зробити.

— Ми все зробимо, — рішуче відповів Севілла.

Насправді ж він далеко не був переконаний у цьому, їм могло й не поталанити. Він не був настільки наївний, аби вірити в неминучість перемоги кожної справедливої справи, але й не міг дозволити собі бути песимістом. Перед ним стелився лише один шлях — боротися й сподіватися. З ним була правда, здатна не дати світові загинути. Бі й Фа, ще раніше від них, тільки з любові до людей, знемагаючи в двадцятичотиригодинній гонитві, несли цю правду Бобові. Боб відмовився від неї. І цієї ночі в Карибському морі людині надавався останній шанс. Значимість ставки в цій грі раптом вразила Севіллу, він ні разу ще не уявляв собі все це так виразно. Й Арлетта, що немовби стежила за його думками, сказала йому на вухо тремтливим голосом:

— Якщо ми доможемося успіху, тоді завдяки нам земля…

Вона не докінчила речення. Севілла повторив подумки: «Завдяки нам…» — із почуттям сумніву, так, ніби, будучи людиною, він залишався мимоволі причетним до людського божевілля й жорстокості, навіть коли він боровся проти; них. Він прислухався, як вода хлюпала об валки гумового; човна. Коли ніс човна, що його піднімала хвиля, опускався, в видолинки, в Севілли під ногами рипіла дерев’яна підлога. Повітря було тепле, й таке ж тепле було Карибське море. Воно стелилося навколо них, темне, з глибинами, сповненими життям, багате на рибу, воно могло б годувати століттями індіанців і білих, якби останні не вважали за зручніше винищити перших. Він не чув Бі й Фа, вони нічим не виявляли себе, крім ритмічного дихання, коли піднімали голови на поверхню й вдихали повітря.

— Завдяки нам, — промовив він тихо, — чи завдяки людяності дельфінів?

Я зауважую, що блискуча новела Мак-Орлана «Тварина-завойовник» з’явилася понад двадцять років раніше від «Звіроферми» Орвелла. Я