Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

потрібно було понад півгодини, щоб дістатися до нього лабіринтом печер. Севілла поклав на місце кормове весло, Арлетта поволі водила променями ліхтаря по поверхні води. Ні Фа, ні Бі ніде не було видно. Темрява й тиша. Вода спокійна, муарово-чорна, й лише дрібні концентричні кільця розбігалися від човна до стін гроту.

— Фа! Бі! — покликав Севілла тривожним голосом. Луна підхопила й кілька разів перекинула під склепінням цей клич, потім знову запала тиша, яку порушували тільки краплини, що падали з кормового весла на воду.

— Не може бути, щоб вони втекли, — сказав Севілла. — Якщо навіть вони злякалися, я не можу цьому повірити.

Арлетта обернулася до нього. Вона й далі блимала ліхтарем по воді, тримаючи його в руці й спрямовуючи в підніжжя стіни. Севілла бачив її силует, що здавався особливо маленьким, за два метри від нього, а ліворуч — її велику тінь на скелі.

— Тобі не здається, що їх могли вбити аквалангісти?

— Ні, ні, — сказав Севілла. — Як вони могли розшукати грот? Звідки вони могли довідатися про його існування? До нього важко дістатися вдень, а вночі він взагалі недоступний.

— Але Фа й Бі могли самі випливти вночі на фарватер. Севілла похитав головою.

— Це невірогідно. — Перегодя він повів далі: — Але навіть у такому разі з допомогою своїх сонарів вони б завважили плавців на великій відстані, незважаючи на темряву. В цих людей не було ніякої можливості дізнатися, що дельфіни тут, до того ж ці люди тільки виконавці, вони одержали завдання достеменне й обмежене: знищити все, що було в гавані. Решта їх не цікавила.

— Тоді, — сказала Арлетта. — Фа й Бі злякалися, вибух їх приголомшив, і вони втекли.

Запала тривала мовчанка. В гроті було холоднувато, на плечі й спину Севіллі капали краплини води. Він промовив приглушено:

— Сподіваюся, що ні. Боже мій, я не витерпів би цієї втрати.

Кілька хвилин він мовчав. У тиші, що запала в гроті, причаїлося щось зловісне. Севілла мовчки чекав, опустивши голову на груди. Дивна річ, цієї миті він більше турбувався про долю дельфінів, ніж про долю світу.

— Ти пам’ятаєш, — промовив він тихим голосом, — як ми змінювали одне одного на плоті в басейні, аби Фа не почував себе самотнім?

— Так, — озвалася Арлетта. — Ми опускали руку в воду, й він одразу заходився її кусати, рано вранці він клав свою велику голову на пліт, відкидаючи ЇЇ трохи вбік, і дивився на нас. Які в нього були люб’язні круглі очі!

Севілла слухав голос Арлетти й думав:

«А тепер час пливти назад. Кінець. Більше немає чого залишатися в цій ямі».

Однак, хоча в руках у нього уже було кормове весло і ніс човна вже був спрямований до виходу, він не зрушав з місця. Щось стискало йому груди, й він почував себе зовсім спаралізованим, ніби за одну мить у нього відібрали найдорогоцінніше, ніби відразу безслідно зникла велика частина його життя, головна, багатолітня, щоденна турбота. Хвилюючий неспокій, коли Фа й Бі відмовилися їсти, години й години досліджень, увага, постійно спрямована на те, щоб спостерігати й порівнювати, навіть під час відпочинку.

— Пливемо, — сказав він. — Немає сенсу лишатися тут. У мене таке враження, мовби мене поховали живцем. Там, на світлі, мені буде легше.

Арлетта спрямувала ліхтар на вхід до печери, але Севілла не заворушився, його права рука немічно лежала за спиною на веслі, не стискаючи його, голова схилилася вбік, очі втупилися в ніс човна, щоб контролювати рух. Час спливав. Він з прикрістю подумав: «Дивно, я був так упевнений цього ранку, що вони заговорять, навіть узяв із собою магнітофон. Єдине, чого я зовсім не сподівався — це їхньої втечі. А тепер усьому край, враховуючи й надію запобігти війні. Яке химерне безглуздя, доля світу залежить від того, що скоїлося в мозкові двох дельфінів, коли пролунав вибух, від висновку, який вони зробили. А тепер ще більше безглуздя. «В» намагатиметься нас уколошкати, побоюючись, що ми все ж таки встигли поговорити з ними».

— Пливемо, — сказав він утретє, й рука його стиснула весло.

Перед носом човна, залитим світлом ліхтаря, щось виплигнуло з води, відкинувши велику тінь до самісінької вершини бані. За цією веселою фігурою, що свистіла й плескала по воді, з’явилася інша, трохи менша.

— Фа! Бі! — вигукнув Севілла. Й тут почалися високі стрибки, бризки, рипіння зубами, що нагадувало сміх, танок, коли тіло, що на три чверті виринуло з води, майже ковзає по поверхні, тримаючись на вертикальних помахах хвоста.

— Генрі! — крикнула Арлетта, захлинаючись від радості. Цього разу не можна було помилитися, то була колишня несамовито радісна витівка, безмежна приязнь, невичерпне захоплення, любов, що не спроможна виявити себе цілком.

— Фа! Бі! — заволав Севілла. — Де ви були?

— Тут! Тут! — кричав Фа пронизливим голосом. — Ми тут увесь час. Ми слухаємо.

Арлетта схилилася, поклала руку на плече Севіллі й радісно промовила:

— Милий мій! Він розмовляє англійською!

То була правда, Фа розмовляв англійською. Він нічого не забув!

— Де тут?

— Тут, — сказала Бі. — Ми не рухаємося. Кінчик носа на поверхні, все тіло в воді.

— Але чому? Чому? — запитав Севілла.

Фа поклав голову на валок човна.

— Ми кажемо одне одному. Може, вони приходять нас убивати. Може, вони друзі, може ні.

Он воно що! Недовір’я, сумніви, глибокі травми, що їх завдала людська неправда чистим істотам, які не відають, що таке кривда.

— Але ж ми любимо вас! — сказав Севілла.

— Я знаю, — сказала Бі. — Я чую. Я чую, коли ти говориш про Фа.

«Я чую» замість «я чула», «коли ти говориш» замість «коли ти говорив». Їхня англійська мова, однак за півроку надто збідніла. Як у підкорених народів, чию мову перестають викладати в школах, слова тримаються міцно, а синтаксис бідніє. З’явилося щось дитяче в побудові речень, а дельфіновий акцент відчувався як