Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

— Навіть коли вам бракує свідчень Фа й Бі, хіба ви не могли б повідомити президента про свої підозри щодо ролі, яку їх примусили зіграти?

— Ми це зробили.

– І про замах на Фа й Бі. Адже він тільки підтверджує вашу підозру.

— Ми це зробимо. Але від цього йому буде мало користі. Підозра в політиці ще не зброя. На президента зараз надзвичайно натискують. У нього немає нічого, що він міг би протиставити з свого боку. Навіть громадської думки. Ви знаєте результати останнього опитування?

— Ні.

— Про них повідомляли вчора ввечері по телебаченню. П’ятдесят вісім відсотків американців схвалюють ідею війни з Китаєм.

— Який жах!

Адамс знову прикро посміхнувся.

— Не бракує кандидатів у трупи.

— Я хотів би поставити вам одне запитання, — сказав Севілла, пильно подивившись на нього темними очима. — Чи всі ваші люди поділяють вашу думку про те, що відбувається й готується?

Адамс трохи завагався.

— Зовсім ні. Є дві тенденції навіть на найвищому рівні. Й одна з них полягає в підтримці позиції «В».

— Отже, цілком можливо, що люди з вашого оточення постійно інформували «В» про все, що стосується Фа й Бі?

— На жаль, цілком можливо, — сказав Адамс, опускаючи долу очі.

За мить він підвів голову, окинув поглядом маленьку гавань і водолазів, що виходили на берег, скінчивши роботу.

— Ну що ж, — сказав він, — у всякому разі тепер усе скінчилося.

Севілла подивився на нього. З виду Адамс був зморений і сумний, водночас здавалося, що його охоплює якийсь дивний спокій. На планеті лишалися раховані мирні дні, однак він принаймні може вкласти свій особистий маленький мир з «В». Двоє дельфінів, двоє людей — це дрібниця: малі втрати в малій сварці двох служб. «В» виграв, і тепер, оскільки «В» вигравав, Адамс зможе спокійно приєднатися до думки більшості. Сховатися за спиною своїх шефів з цілком чистою совістю.

— Чи повинен я викликати поліцію? — запитав Севілла.

— Ні в якому разі, — поквапився відповісти Адамс. — Зникнення Бі й Фа повинно залишитися в таємниці. До того ж я вже зв’язався з поліцією й пояснив причини нічної стрілянини: ми наштовхнулися на загін кубинських диверсантів, що намагалися проникнути до берегів Флориди, й розрахувалися з ними. — Севілла мовчав, тому Адамс повів далі:- Очевидно, це вам перешкодить одержати страхову премію за «Карібі». Але я гадаю, що наша служба зможе відшкодувати вам усі збитки.

Севілла зверхньо подивився на Адамса.

— Я не прошу нічого.

— Як завжди, донкіхотствуєте, Севілло?

І докинув, не чекаючи відповіді:

— Я зроблю кілька фотографій мертвих дельфінів і залишу вас. Чи не бажаєте зберегти зброю?

— Як собі хочете.

— Хай вона буде у вас бодай тимчасово. Але мені здається, що вам уже не загрожує ніяка небезпека.

— Ви збираєтеся зняти свою охорону навколо острова?

— Звичайно. На мою думку, вона зараз уже більше не потрібна.

І за мить докинув:

— Щодо зброї, то, коли б я мав ваші гроші й ваш острів, знаєте, що я зробив би? Я спорудив би собі протиатомне сховище таки-тут, серед скель. Що б там не скоїлося, ви мали б більше шансів вижити.

Севілла знову подивився на нього: який цинізм! І як він цілком природно личить Адамсові! «Сто, сто п’ятдесят, двісті мільйонів американців здохнуть у найжахливіших умовах, а я, незважаючи ні на що, виживу. Бо в мене гроші є. А отже, є і право робити все, що забагнеться, з своїми грішми, наприклад, використати їх для того, щоб врятувати свою шкуру в тотальній війні. Більш того, вся Америка схвалить мій вчинок: в ім’я прав особистості й свободи підприємництва.

— Забрати в вас трупи дельфінів? — байдуже спитав Адамс.

— Ні.

— Що маєте робити з ними? Кинути в море?

— Ні.

— Чому?

— Акули. Я не хочу, щоб їх з’їли акули. — Він додав: — Я обіллю їх бензином і спалю.

— Згорять, як буддійські монахи, — сказав Адамс посміхнувшись.

Севілла відвернувся.

— Даруйте мені, — мовив Адамс. — Я забув, як ви любили цих тварин.

З решток дров, що лежали у вітальні (все доводилося привозити з материка, навіть дрова), Пітер розклав багаття так, щоб дим не йшов у бік будинку. Він розпалив на іншому краю острова, куди ніхто не навідувався, бо там нічогісінько не було, крім гострого каміння та скель, де в негоду кипіла вода, заповнюючи щілини й видолинки брудною білою піною, схожою на клоччя бавовни. Довелося кілька разів їхати залізною тачкою, щоб перевезти залишки обох дельфінів і вкласти їх за допомогою заступа на полінах. Севілла, блідий, зціпивши зуби, вилив на дрова дві каністри бензину. Відтак, тримаючи в простягненій руці довгу, запалену з одного боку соснову гілку, доторкнувся нею до дров і зразу ж кинув її. Пролунав вибух, і полум’я спалахнуло заввишки з одноповерховий будинок, оглушливо гучно затріскотіло й зашкварчало сало, гарячі краплини якого розбризкувалися за кілька метрів увсібіч. Пітер і Севілла відійшли, від вогнища здіймалися кужелі густого чорного диму з маслянистими синіми плямами, й, хоча вони обоє стояли з навітряного боку, їхні роти й носи полонив огидний запах паленого м’яса й жиру. Севілла завважив, як Пітер подивився на нього й відкрив рот, але він не почув жодного слова, бо тріск вогнища й шкварчання м’яса глушили голоси. Професор зажмурив очі. Час ніби зробив стрибок назад. Капітан Г.С.Севілла, військовослужбовець США, відряджений як перекладач на Нюрнберзький процес, з жахом слухав визнання свідка. Штурмбанфюрер СС концтабору Кульмгоф інтуїтивно, діючи навпомацки, зумів винайти найкраще розташування в’язок дров та ідеальні розміри ровів: п’ятдесят метрів — довжина, шість метрів — ширина, три метри — глибина. На дні рову за його наказом копалися рівчаки, якими жир стікав до чана. Пропускна здатність була велетенська. Вісім тисяч трупів на