Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

водночас він усвідомлював усе. Тримаючи вказівний палець лівої руки на вимикачі, прислуховувався. Йому заважали не дихання співпрацівників, що спали, а якийсь ближчий, могутній і ритмічний звук — биття його власного серця. Від глухих ударів здригалися ребра й шпигало в скронях. Без будь-якого переходу темрява за якусь мить стала не такою чорною, й цього разу без марення він уздрів силует «Карібі», її темно-сіру щоглу на фоні пітьми.

Виразно почув два поспіль сплески. Звідки долинали вони? З-за будинку? З причалу? З-за «Карібі»? Натис на кнопку, але не наважився ввімкнути світло.

І нараз один за одним, освітивши порт, здійнялися вгору два велетенські сліпучі снопи полум’я, яких супроводжували такі могутні вибухи, що Севілла відчув, як будинок під ним затанцював. Його щось сильно вдарило в ліву руку, й все. Він увімкнув прожектор. «Карібі» зникла. Позад себе почув голоси й, не озираючись, закричав:

— Не вставайте! Повзіть до бортика!

І почав стріляти довгими чергами просто над причалом.

— Куди ви стріляєте? — заволав Пітер у нього над вухом. Натискуючи на курок кулемета, Севілла відповів:

— У протоку! Вони можуть утекти тільки тим шляхом!

Між кулеметними чергами почув, як праворуч від нього почали сухо лунати часті тріскучі постріли гвинтівок.

Світанок прийшов невірогідно швидко. Праворуч Севілла вгледів Арлетту, ліворуч — Меггі.

— Меггі, будьте напоготові, щоб вимкнути прожектор.

Цієї миті заторохтів важкий кулемет. Перші трасуючі кулі впали далеченько від входу до вузенької протоки й зиґзаґами стали підкрадатися до нього.

— Адамс вступив у бій. Ми не заважаємо йому нашим прожектором? — запитав Пітер.

Севілла відпустив курок кулемета.

— Ні, не думаю. Та все ж таки зв’яжіться з ним…

Він подав знак Сьюзі, й та перестала стріляти. Однак дівчина стріляла недаремне — важкий кулемет старанно прочісував протоку, вогняні пунктири викреслювали правильні діагоналі зверху вниз і знизу вгору. Але чи справді ця стрілянина була ефективна? На якій глибині кулі втрачають вбивчу силу? Севілла відчув біль у лівій руці, вона спливала кров’ю, розпухла й нила.

— Тебе поранено? — стурбовано запитала Арлетта.

— Та ні, — відповів Севілла, озираючись по боках. Він простяг руку й підняв якийсь уламок. — Дрібниця, — сказав він з іронією, — то лише шматочок нашої бідолашної «Карібі».

— Адамс просить загасити прожектор і піти подивитися, — крикнув Пітер. — Що робити?

– Ідіть, — знесилено наказав Севілла. — В усякому разі небезпеки вже немає.

«Подивитися? Та на що там дивитися?»

Всі мовчали «доти, доки не повернувся Пітер. Оскільки з настанням світанку розсівався й туман, здавалося, що ніч розвалювалася на дрібненькі темні шматки. За кілька хвилин високий Пітерів силует з’явився на бетонованій доріжці.

Він ледве ступав ногами. Діставшись До тераси, підвів голову й знизу подивився на Севіллу. При сірому вранішньому світлі його обличчя здавалося блідим і змарнілим. Пітер промовив тремтячим голосом.

— Бі й Фа… Обоє.

— Що?

— Пошматовані.

Арлетта здригнулася:

— Але ж то не…

Севілла міцно стиснув її руку, й вона замовкла.

— Радируйте Адамсові, — сказав Севілла.

XІV

Адамс стояв на причалі, застромивши руки в кишені, виставивши голову вперед. Він не встиг поголитися, і його підборіддя та щоки, здавалося, були брудні. «Карібі» тепер перетворилася на купу уламків під водою й на воді. Вибух був примхливий: він зовсім зруйнував щоглу, але весь алюмінієвий кухонний блок лежав на глибині трьох метрів, цілісінький, блискучий, наче його тільки-но склали. Двоє водолазів у рукавичках збирали на дні й складали на простеленому на причалі тентові шматки, що лишилися від дельфінів. Хоча сонце лише ледь підбилося на обрії й було ще прохолодно, солодкуватий і нудотний запах, що йшов від цих залишків, викликав огиду. Люди, що виловлювали залишки, намагалися, складаючи їх, підпасувати один до одного, мовби гралися в якусь мозаїку. Коли вони помилялися, Пітер, що також одягнув рукавички, нахилявся, щоб зробити поправку. Біла сорочка й марлева пов’язка, що закривала нижню частину обличчя, надавали йому вигляду хірурга.

— Я бачу лише двох трупів, — сказав перегодя Адамс. — А де Дезі?

— Вчора ввечері, коли вона припливла до гавані, Бі вкусила її і прогнала, — відповів Севілла.

– І вона втекла? Лихо не без добра. І ще: вибух, мабуть, так її налякав, що ви її не швидко побачите.

Севілла мовчки похитав головою, а відтак промовив:

— Я гадаю, що то робота аквалангістів.

— Ходімо, — сказав Адамс. — Немає потреби тут стояти. Вони ступили кілька кроків у напрямку до будинку.

Адамс зупинився й спитав:

— А що кажуть про це Пітер, Сьюзі й Меггі?

— Вони нічого не розуміють і поки що не питають. Меггі їде сьогодні вранці до Денвера.

— Чудово. Краще тримати їх осторонь від усього, — докинув потім Адамс. — Щодо злочинців, ми знайшли їхні трупи. Їх було двоє.

Севілла здригнувся.

— Ви знайшли їхні трупи! Сподіваюся, що то не наші постріли…

Адамс скривився, від чого його непоголене обличчя здавалося ще змарнілішим і суворішим:

— Не хвилюйтеся. Це наш калібр. То не ваші конфетті.

І додав, понизивши голос:

— Подумати б тільки, яке зухвальство! Вони знали, що ми стережемо фарватер, в них майже не було шансів утекти, і все ж ризикнули на це діло.

Помовчавши трохи, повів далі:

— Підсумок першого бою: двоє дельфінів, двоє людей.

— Це жахливо, — зціпив зуби Севілла.

— Це безглуздо. Тим більше безглуздо, бо «В» переконаний, як і ми, що він вірно служить Сполученим Штатам. Для нього ми — зрадники. А ми вважаємо його за божевільного, ми думаємо, що він зовсім безглуздо недооцінює силу удару, якого у відповідь нам можуть завдати китайці.

Севілла подивився на