Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль

— Почекаймо, — озвався Севілла. — Скажи йому, хай зачекає. — Він перехилився через валок і обережно плеснув долонею двічі по воді.

За мить до його пальців доторкнулося тепле й гладеньке тіло, він помацав рукою, вони обоє були тут. Він тихенько свиснув по-дельфінячому: «Фа! Бі!» Дивно, як добре вписується свист у пориви вітру й хлюпання хвиль, що розбиваються об скелі. Що повинні думати там ці люди, які ниділи біля своїх апаратів?

— Фа, ти попливеш фарватером у відкрите море.

— А потім?

— Може, там є човен. Може, аквалангіст. Ти повернешся й скажеш.

Запала тиша, відтак Фа свиснув:

– Є аквалангіст. Він пливе до нас. Що я роблю?

— Ти його оглушиш.

— О, ні, — сказав Фа. — Я його оглушу, він потоне й помре. О, ні!

— Якщо ти не оглушиш його, він нас уб’є. Знову тиша, й свист Бі;

— Я перегризаю йому трубку зубами. Він піднімається на поверхню. Я б’ю його легенько ззаду й викидаю на скелі.

Чудова відмова від насильства: вивести з ладу, але врятувати життя.

— Гаразд, — сказав Севілла.

Вони зникли, й він уявив собі, як вони обоє ковзають у чорній воді. Звукові хвилі їхнього сонара, що викидаються вперед, вимальовують перед ними всі перепони так виразно, мовби вони їх бачили. Вони пливуть, витягшись уперед, стрункі, сковзкі, наче стріли, підштовхуються могутніми й гнучкими помахами хвостового плавника з неосяжним збереженням сил, беззвучно, не лишаючи за собою ні завихрень, ні порожнин, такі ж невловимі, як сама вода, встромляючись у неї легко й вільно, наче складають з нею одне ціле. На такій швидкості їхня вага перетворюється на грізну зброю — в оправі з еластичної шкіри від ста шістдесяти до двохсот кілограмів м’язів, що керуються мозком, таким же досвідченим, як у людини, тільки він контролюється добротою.

За кілька хвилин Севілла відчув, що дельфіни знову в нього під рукою. Фа свиснув:

— Такий же човен, як у тебе. Гумовий. Але трохи більший.

— Човен пливе?

— Ні. стоїть на якорі. Біля входу.

Стоять на сторожі, підстерігаючи їх, перетинаючи їм шлях. Люди «В» мали зрозуміти — й підслуховуючи по радіо й коли радіо замовкло, — що вони готуються до втечі.

Севілла замислився. Арлеттині уста доторкнулися до його щоки.

— Пітер каже, що слід наблизитися й закидати їх гранатами.

Севілла навпомацки розшукав Арлеттине вухо:

— Ні. Скажи йому, що ні. Треба бачити, куди кидати гранати. А коли виникне поєдинок, то вбиті будуть з обох боків. З нашого також.

Він знову замовк. Час спливав, руки його зовсім спітніли.

— Що я роблю? — запитав Фа.

— Як поставлений на якорі човен?

— Мотузка й щось наприкінці.

— Мотузка? Ти певен? Не ланцюг, а мотузка?

— Так.

Севілла випростався.

— Ти пірнаєш. Ти перегризаєш мотузку зубами. Й ти тягнеш човна тихо-тихо.

— Куди?

— Праворуч. Там є течія. Треба її розшукати.

— Бі її знайде.

Вони зникли. Арлеттині уста знову доторкнулися до Севіллиної щоки.

— Як тільки човен стане рухатися, вони це відчують.

Севілла погладив долонею обличчя Арлетті, підняв пасмо її волосся, нахилився їй до вуха й ледь чутно сказав:

— Ні, ніч дуже темна, орієнтирів не видно.

Він опустив правицю в воду й подумав: «Якщо вони й помітять, то пізно, вони сядуть десь на каміння, втративши координати й, дай бог, продірявивши човна».

Схилився за лівий борт і понишпорив рукою, шукаючи Пітерову руку. Коли доторкнувся до неї, відчув, що Пітер нахиляється до нього.

— Пітере, якщо Бі й Фа зуміють з усім упоратися, то, зійшовши з фарватера в море, пливіть із годину на веслах, звертаючи весь час ліворуч, потім запустите мотор, за п’ять хвилин вимкнете його, пильно прислухайтеся, запускайте знову й так чиніть увесь час.

Запала тиша.

Відтак Пітер спитав:

— Якщо шлях відкритий, то чому б не скористатися з цього й не запустити мотор на всю потужність?

— Ні, — енергійно заперечив Севілла, — десь, звісно, стоїть основний катер, вони подадуть туди сигнал по радіо, сонар зразу ж виловить ваш мотор, і за хвилину вас наздоженуть. Самі знаєте, в ці води навіть рибалки рідко заходять уночі.

— Па, — свиснула Бі, — де твоя рука?

Севілла опустив у воду руку, й Бі притиснулася до неї.

— Дуже кумедно, — сказала вона, — човен пливе, вони нічого не відчувають.

— Вони розмовляють між собою?

— Ні, — відповів Фа, — вони не розмовляють. Човен пливе. Вони мовчать.

Бі пирхнула. Севілла перехилився через лівий борт.

— Пітере, — сказав він жваво — До побачення!

І раптом з одного човна до другого в пітьмі через валки мовчки потяглися чотири руки, спершу навпомацки шукаючи одна одну, а потім кілька секунд ніяк не наважуючись розлучитися. Севілла ковтнув слину, в нього несамовито закалатало серце. Дивна річ, кожна хвилина ставала такою напруженою, що вона, перш як скінчитися, зникала: кілька секунд — і теперішнє ставало минулим, яке треба було вже шукати в пам’яті.

— Вирушайте, Піт, — Шепнув Севілла.

Він чув, як той набирав швидкість.

Бі свиснула:

— Я йому допоможу.

Севілла вхопився за свої весла й став обережно гребти. Але майже відразу підняв їх. Фа штовхав човна ззаду. Севілла свиснув:

— Не квапся, Фа.

Він вийняв одне весло, віддав його Арлетті й сказав:

— Пильнуй, аби ми не наштовхнулися на берег.

Але Фа штовхав човна правильним курсом, коригуючи свій шлях із такою достеменністю, неначе він усе добре бачив перед собою.