Вкласти душу - Генрі Лайон Олді
Але закінчити дію Абрахам чи то забув, чи то не схотів. Так і рушив до негра, стискаючи в пальцях скривавлене скло.
— Поклади, Абрахаме! Я кому сказав? — трохи підвищив голос капрал.
Його слова потонули в гуркоті. З грудей п’янички бризнуло червоним, тонко закричав Баррі Хелс, затискаючи поранене плече — за спиною Абрахама стояв однорукий Кукер з обрізом двохстволки в єдиній руці. Одна з картечин, прошивши Гирявого, влучила в Баррі.
— Привіт, Пашко, — виразно вимовив Абрахам, дивлячись кудись у кут; і цього разу всі чудово зрозуміли незнайомі російські слова.
— Ось і я, синку. Зустрічай.
І звалився на підлогу обличчям вниз.
— Ідіот! — долоні Джейкобса проти волі стислися в кулаки. — Я б його живим узяв! Скотина однорука!
Капрал зробив було крок до Кукера — і застиг, заворожено дивлячись на обріз, що втупився йому в груди. Один зі стволів досі був заряджений.
— Біллі, ти… ти чого, Біллі? Прибери негайно! — розгублено проказав капрал; чорне обличчя негра вмить стало попелястим.
І тут пролунав сміх. Знущальний, гіркий, але зовсім не істеричний; сміялася Емі.
— І ці люди називали Пола дурнем, а його акулу — «проклятою мерзотою»?! Подивіться на себе! Пол порозумівся з тупорилою зубатою тварюкою; а ви — люди, двоногі акули, хоч говорите начебто однією мовою, а готові ні за що, ні про що вбивати один одного! Так чим же ви кращі?!
«Кращі?.. кращі…» — відгомін прошелестів занімілим баром, боязко оминув калюжу крові й сів у куточку.
— Просто ви ніколи не намагалися у щось по-справжньому ВКЛАСТИ ДУШУ, — додала дівчина ледь чутно й відвернулася.
Грюкнули двері, і люди почали обертатися, плавно, як у сповільненій зйомці.
— Док, тут радіограма прийшла, — до закладу Кукера широкими кроками увійшов поліцейський сержант Крістофер Баркович. — До речі, якого рожна ви стріляєте серед білого дня? По пляшках, чи що?
Тут Баркович побачив трупи — спочатку Абрахама, потім Ламберта — і змовк, миттєво збліднувши.
— Господи Ісусе… — пробурмотів сержант.
* * *Захід конав у муках, стікаючи в море кривавим гноєм, і море плавилося, як метал у домні; але все це було там, далеко, біля самого горизонту. А тут, де пологий південно-західний берег Стрім-Айленда цівками дрібного піску спускався до шурхітливого прибою, море здавалося ласкавим і теплим, мовби не воно ховало у своїх глибинах зловісні знамена. Хіба вода у сутінках вже починала світитися — таке зазвичай буває у набагато південніших широтах — та ще за півмилі від берега краяв морську поверхню, яскрів і залишав за собою сяючий слід трикутний акулячий плавник.
Вода, налита густим вогнем, сходилася за плавником, немов губчаста гума.
«Патрулює? — прийшла доктору Флаксману несподівана думка. — Або чекає… на що?»
Нарешті іхтіолог відірвав погляд від сонця, яке втонуло у власній крові, й від примари з глибин, що невпинно орала простір. «Н’даку-зіна, Світлоносний, — промайнуло в голові. — Так фіджійці іноді називають свого Н’даку-ванга, бога в подобі татуйованої акули…» Думки плуталися, з їхньої товщі раз у раз спливали скривавлені трупи в барі, спотворені обличчя стрім-айлендців — живих і мертвих…
Доктор перевів погляд на спінену лінію прибою. З горба, де стояли вони з Мбете Лакембою, на тлі світлого моря чітко вимальовувалася постать дівчини. Білі язики тягнулися до її ніг і, не добігши якогось фута, безсило тонули у піску. «Теж чекає, — Флаксман облизав пересохлі губи і відчув, як він жахливо, неймовірно втомився за останні ніч і день. — На що? Або — на кого?»
Друга темна постать, скорчена в три погибелі, поволі шкандибала вздовж смуги викинутих на берег пахучих водоростей. Жінка. Стара. Дуже стара жінка. Час від часу вона з трудом нагиналася, підбирала якусь погань, довго розглядала, нюхала чи навіть пробувала на смак; іноді знахідка потрапляла до полотняної сумки, що висіла на плечі у старої, та частіше поверталася назад, до купи прілих водоростей. Мушлі? Корали? Краби? Хто її знає…
Матінка Мбете Лакемби підійшла до Емі, і кілька хвилин жінки мовчки дивилися вдалечінь, на палаюче море і трикутний плавник. Потім стара щось сказала дівчині, та відповіла, Туру-ноа Лакемба задоволено кивнула і насилу пошкандибала вгору по схилу.
Під’йом, як на її вік і крутизну горба, мав забрати у неї чимало часу.
За цей час можна було встигнути сказати усе, що треба. Усе зайве — компліменти традиційному будинку мешканців Вату-вара (прямокутна платформа-яву, чотири опорні стовпи, під якими напевно були зариті дари для духів-охоронців), побудованому жерцем на Стрім-Айленді, співчуття загиблим, багато що інше — все було вже сказане, і в доктора не лишилося словесного лушпиння, за яким можна було б ховатися.
Залишилося тільки головне.
— Шановний Мбете, — Флаксман закашлявся, — вам не здається, що зараз настала моя черга розповідати? Думаю, ця повість — не для бару. Особливо після того, як я поставив під сумнів слова Емі… Коротше, покійний Ламберт Мак-Еванс був частково правий. Коли бовкнув, що я приплив сюди верхи на їздовій мако. Жарт, звичайно, — але цього разу він майже влучив у ціль. Містер Мак-Еванс помилився тільки в одному. Це була не мако. Я боюся стверджувати напевне, але мені здається… це був Н’даку-ванга!
Мбете Лакемба поволі повернувся до доктора, і вперше за сьогоднішній день в очах старого жерця з’явилося щось, схоже на цікавість.
— Н’даку-ванга не возить на собі людей, — дивлячись повз Флаксмана, байдуже промовив Лакемба. — Для цього він має рабів.
— А Пол? Крім того, я й не сказав, що Н’даку-ванга возив Александера Флаксмана на собі. Коли мене, а був я, на мій сором, напідпитку, змило за борт,
