Вкласти душу - Генрі Лайон Олді

Втім, Х’юго — вживав.

— Так от, на чому це я… ах, ну! Заявляється, себто, зранечку цей дурень Пол і проситься годувати звірюку!

— Припнув би ти язика, Малий, — непевно докинув Кукер, сіпнувши кудьтею. — Сам знаєш: про мертвих або добре, або… Знову ж таки, он і татусь його тут!

Кукер замовк і лише скосив око на снулого Гирлявого Абрахама.

— А мені плювати! Хай хоч сам Отець Небесний! Кажу — дурень! Дурнем жив, дурнем і здох! Ну хто, крім повного кретина, добровільно зголоситься годувати акулу?!

— Щось мені пригадується, Ламберте, наче ти раніше казав, що ви з братом його найняли, — немов ненавмисне докинув капрал Джейкобс, розправляючись із черговим сендвічем.

— І то правда, найняли, — стишив голос Малий Лемб. — Тільки хлопець сам напросився! Ці смердючі емігранти риб’ячі тельбухи руками перевертати згодні, за цент на годину! Козли нетямущі! І повірте мені на слові: все лайно через цього хлопчиська трапилось! Через нього й через акулу…

— Яку зловили ви з Х’юго, — уточнив хтось з-за Ламбертової спини.

Рибалка обернувся всім тілом, розхлюпавши тонік, який зло зашипів, але так і не зрозумів, хто це сказав, а той не квапився зізнаватися.

— Ти мене дістав, виродок, — промовив Мак-Еванс у простір. — Все, не буду більше ні хріна розповідати! А якщо вам, док, цікаво, то це саме ми з небіжчиком-Х’ю настукали телеграму до Чарлстона. Потім сиділи сиднем і чекали на відповідь, а біле стерво зжирало половину нашого улову. Нарешті ваш гівняний інститут зробив нам ласку і відгукнувся, і коли стало ясно, що ніяких грошей нам не світить, Х’ю сказав: все, Лембе, треба застрелити цю тварюку… І баста! Далі хай капрал або хто там хоче розповідає. З мене годі! Біл, ще джину!

— Пол годував акулу зовсім не заради ваших грошей, — голос дівчини у сірій сукні був спокійним, але у великих чорних очах блищали сльози. — Скільки ви платили йому, містере Мак-Еванс? Долар за день? Два? П’ять?!

— Цей дурень і срібного четвертака не заробив! — пробурчав Ламберт, не дивлячись на дівчину.

— Не смійте називати його дурнем! — скрикнула дівчина і відвернулася, схлипнувши. — Вам було до нього байдуже! Гроші, гроші, тільки гроші! А хто не мчить стрімголов за кожною монетою — той дурень і невдаха! Так, містере Мак-Еванс? Так, Баррі Хелс? — обернулася вона до хлопця з понівеченою щокою.

— А я тут до чого, Емі? — огризнувся Баррі.

Ламберт багатозначно кахикнув.

— До того! Як не такий, як всі — можна і познущатися з нього разом із своїми приятелями! Так, Баррі? Як дурень — то можна платити йому гріш за брудну роботу? Так, містере Мак-Еванс? А те, що цей «смердючий емігрант» — теж людина, що у нього теж є душа, що йому теж потрібен хтось, здатний його зрозуміти — на це всьому Стрім-Айленду в кращому разі начхати! Батько — гіркий п’яниця; он, син загинув, а він нажерся і спить у кутку! Мати померла, друзі… а як же, друзі! Знайдеш тут друга, коли навколо самі Баррі Хелси і містери Мак-Еванси, які називають тебе дурнем і сміються в обличчя! Ніхто з вас його не розумів!.. І я, напевно, теж, — помовчавши, додала Емі.

Малий Лемб знизав широченними плечима і шумно сьорбнув джин.

— У Пола не було жодної близької людини, — дуже тихо промовила дівчина. — Нікого, кому б він міг… міг вилити душу! Я намагалася пробитися до нього крізь панцир, яким він себе оточив, захищаючись від таких, як ви, але я… я не встигла! І йому не лишалося нічого, крім вкласти свою душу в цю кляту акулу!

Золоті блискітки мерехтіли на поверхні бухти, сите море, мружачись на сонці, ліниво облизувало гладку гальку берега; трохи поскрипували, погойдуючись, талі лебідки.

Старий пірс ледь чутно застогнав під легкими кроками дівчини. Біля самого краю рання гостя зупинилася і роззирнулася навсібіч. Погляд її раз у раз повертався до купки скинутого одягу, що крислатою медузою простяглася на гальці за крок від межі прибою. Вилинялі джинси, футболка з написом «Megadeth» і вишкіреним черепом та старі кросівки Пола із зім’ятими шкарпетками всередині валялися на березі; але самого Пола ніде не було видно.

— Поле! — покликала Емі.

Ніхто, окрім чайок, не відгукнувся, хіба що легкий бриз, який налетів з моря, загадково свиснув і легковажно помчав далі у своїх справах.

— Поле! — в хрипкому голосі дівчини лунала тривога.

Якась тінь промайнула під іскристою поверхнею бухти, і воду розпоров великий трикутний плавник. Серце Емі стислося, дівчина придивилася до силуету, що промайнув за яких тридцять футів від пірсу — і мало не скрикнула від жаху, затиснувши рота долонею. За плавник чіплялася гнучка юнача рука! На мить Емі здалося, що окрім цієї руки більше нічого немає, це все, що залишилося від Пола — але наступної миті поруч із плавником з’явилася світловолоса голова, знайомим ривком відкинула з лоба мокрі пасма — і дівчина упізнала обличчя свого друга.

В очах Пола не було ні страху, ні болю, ні навіть звичайної, повсякденної настороженості підлітка, ображеного на цілий світ. Неземне, неможливе блаженство було в тому погляді, чисте, вимите цівками, що рясно стікали з волосся. Пол тихо засміявся, не помітивши Емі, прополоскав рота і знову зник під водою.

Вони довго не з’являлися — хвилину? дві? чи більше? — аж ось акулячий плавник знову розітнув поверхню бухти, вже значно далі від пірсу; і знову поряд з ним була голова Пола! Емі стояла, затамувавши подих, немов це вона сама раз по раз пірнала разом із хлопцем і його страшною подругою — а потім вода сколихнулася зовсім близько, і дівчина побачила, як Пол неохоче відпускає величезну рибу. Акула розвернулася, ліниво вигнувши могутнє тіло, і її кругле незмигне око втупилося в Емі. Щось було в цьому пронизливому погляді, щось стародавнє, причаровуюче…