Вкласти душу - Генрі Лайон Олді
«Не мають права дивитися так,» — промайнула в мозку геть дивна думка.
З дивовижною грацією, і як здалося Емі, навіть ніжно, акула, пропливаючи, потерлася об Пола, майже відразу зникнувши в темній глибині, немов її й не було.
Божевільний син Гирявого Абрахама вхопився за пірс, вправно вибрався з води, струсив головою, приходячи до тями, — на всі боки полетіли блискучі бризки — і, схоже, тільки тоді побачив Емі.
Обличчя хлопця невловно змінилося. На мить його затьмарила якась тінь, така схожа на морок погляду хижої тварини, що дівчина мимоволі позадкувала.
«Ти збожеволів, Поле!» — хотіла крикнути вона; і не змогла.
«Як тобі вдалося?!» — хотіла запитати вона; ці слова теж застрягли Емі в горлі. Дівчина розуміла: Пол не відповість. Він чекав від неї чогось іншого… зовсім іншого.
І дівчина вимовила саме те, що він чекав:
— Я нікому не скажу, Поле.
Пол мовчки кивнув і пішов одягатися.
* * *— …ну, з певною натяжкою я можу припустити, що хлопець плавав НЕПОДАЛІК від білої акули, і та не чіпала його, — задумливо пробурмотів доктор Флаксман, торкнувшись свого підборіддя. — Але що він з нею мало не обнімався?! Знаючи репутацію «білої смерті»… добре, припустімо й це — чисто теоретично! Але ти, красуне, стверджуєш, що акула потерлася об твого приятеля боком, і при цьому не здерла з нього шкіру, а то й м’ясо до кісток… Я часто приймаю на віру слова молоденьких дівчат, надто коли вони мені симпатичні, але всьому є межа! На батьківщині шановного Мбете Лакемби я бачив багато чудес, але тут, вибачте, не Океанія, а Південна Кароліна; і твій Пол, крихітко, навряд чи належав до явуси На-ро-ясо!
Емі знічено закліпала, намагаючись осмислити останню заяву коротуна; Малий Лемб вдоволено пирхнув, а інші про всяк випадок змовчали.
Але доктор Флаксман і не збирався зупинятися.
— Ви, міс, бачили коли-небудь акулячу шкіру зблизька? Пробували її на доторк? А я бачив і пробував! Так званими плакоїдними лусками, якими вкрита шкіра акули, людину можна оббілувати ще до того, як акула пустить в хід зуби! Власне, плакоїди і є зуби, зі всіма основними ознаками, тільки не розвинені остаточно! Це вам не шерсть кошеняти; і навіть не якийсь там наждак! До речі, юначе, підійдіть-но сюди! — гукнув іхтіолог Баррі.
Хлопець сіпнувся як від раптового поштовху, але слухняно встав і підійшов до доктора.
— Оберніться… так, лицем до світла. Саме так і виглядають наслідки прямого контакту людини з акулячою шкірою! Класичний зразок! — Флаксман покрутив Баррі перед собою, немов експонат, демонструючи сітку шрамів на лівій половині хлопцевого обличчя всім присутнім у барі.
— Мабуть, пробував з акулою поцілуватися, — пробурчав собі під ніс Кукер, вправно прикурюючи однією рукою самокрутку.
Жарт бармена насмішив тільки Ламберта Мак-Еванса, та й то через своєрідне почуття гумору рибалки.
— Ви помилилися, містере, — раптом буркнув Баррі. — Це не акула. Це мене Пол ударив.
— А ну, розповідай! — миттєво відреагував капрал, що розправився на той час із сендвічами і сьорбав пиво (розторопний Пако встиг забезпечити Джейкобса новим кухлем). — Я бачу, історія швидко обростає новими обставинами! І знаєте, що мені здається? Що ви всі чомусь не квапилися повідомляти подробиці нашому спільному знайомому — сержанту Барковичу… Давай, хлопче, я чекаю. Що там у вас сталося?
— Та тут нема чого розповідати, — Баррі знічено втупився в підлогу. — Ішли ми якось з Чарлі Хемметом повз Сірі скелі, аж бачимо: Пол іде. Від «Акулячої Пащі». Це вже було після того, як втекла акула Мало… пробачте, містера Мак-Еванса! Вона втекла, а Пол усе біля бухти тинявся, ніби чекав чогось…
— Коротше! — капрал Джейкобс обтер бузкові губи долонею і виразно стиснув цю саму долоню, палець за пальцем, у вельми солідний кулак.
— Добре, містере Джейкобс! Чарлі Хеммет мені й каже: «Пам’ятаєш, Баррі, ти його попереджав, щоб за Емі не упадав?» Я киваю. «Так от, я їх вчора бачив. На березі. Заходом сонця милувалися…» Ну, мене тут злість узяла! Схопив я Пола за барки — він якраз до нас дійшов — сказав пару теплих і спиною об валун стукнув. Аби закарбував собі на лобі.
— Сволота ти, Баррі, — стиха кинула дівчина. — Тупе здорове бидло. Гірше за акулу.
— Може й так, Емі, — понівечена щока Баррі сіпнулася, затанцювала страшним хороводом рубців. — А може, й не так. І скажу я тобі ось що: Пол твій чудовий одну руку вивільнив і тильним боком долоні мене по пиці, по пиці… з розмаху. Добре ще, що я відразу знепритомнів. Лікар у Чарлстоні потім говорив: від больового шоку.
Баррі машинально торкнувся шрамів кінчиками пальців, не підводячи очей.
— Отямився я від стогонів Чарлі. Він на мене навалився і повторює, наче недоумкуватий: «Баррі, ти живий? Ти живий, Баррі?» Живий, відповідаю, а мова не повертається. І до лівої щоки наче жарину приклали. Не пам’ятаю, як додому дісталися. Батькам збрехали, що на Сірих скелях в провалля упали. Вони повірили — не дарма ж у мене вся пика переорана, а в Чарлі правий зап’ясток зламаний? Чарлі мені вже потім розповів: це його Пол за руку взяв. Просто взяв, пальці стиснув… от як ви, містере Джейкобс! Тільки у вас лапа, не приведи Боже, а Пол завжди хирляком був…
Тиша.
Люди мовчали, переглядалися; Малий Лемб навіть рота роззявив, але не наважився видати що-небудь непристойне (що було на Мак-Еванса абсолютно не схоже) — час ішов, а люди мовчали…
— Може, ми все ж таки повернемося до акули? — нарешті попросив доктор Флаксман, порушивши тривалу задимлену паузу, за час якої встигли закурити всі, крім самого доктора, старого Лакемби й Емі. Дим згустився, і обличчя, що проступали крізь його сизі потоки, почали скидатися на витрішкуваті риб’ячі морди за склом гігантського акваріума.
— Баррі казав, що акула врешті «втекла», — риба на ймення Флаксман чмокнула губами. — Як це сталося? Врешті-решт, тут не
