Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко
— Не боїшся стати моєю дружиною?
— Не боюся… Якщо ти такий, яким я тебе бачу…
— Я такий, яким ти мене роками не бачитимеш.
— Але ж потім, Антуане…
— Це тобі Рамар понамальовував? Потім ми будемо старими. І ти, і я. Розумієш?
Антуан доторкнувся її долоні, що лежала на столі. Потім не міг стриматися — поцілував руку.
— Ти такий, Антуане… Мені аж страшно… Ти володієш якоюсь дивною силою, вона обеззброює. Це мене навіть ображає. Я буду пручатися… Ти розумієш мене?
Якби не ледь помітні нотки завчених інтонацій у голосі, якби не театральність жестів, Антуан би повірив кожному слову. Але ж… Переконував себе: хіба завчені хороші слова — то погано? Адже хороші слова…
— Я хочу від тебе сина. Я вже відчуваю, що саме від тебе.
— А якщо дочка?
— Ні, буде тільки син. Ось побачиш.
— Мій син…
— Наш син… Ти знаєш, коли ваш директор агітував мене, я тоді уявляла все трохи не так… А ось зараз я бачу тебе… Любити — це, виявляється, важко… Ти віриш у долю?
— Вірю… Хто твої батьки, Марто?
— Чому ти запитуєш? Вони звичайні люди, повір, тобі нічого не додасть ця інформація… Вони просто службовці.
— А звідки ж ти взялася, така незвичайна?
— Я звичайна, Антуане.
А через місяць — політ. Антуан божеволів. Він не міг не думати щомиті про Марту, про майбутнього сина. «Буде син. Повір мені».
Полетів. Повернувся. Справді син. Політ був коротким-менше року. Два наступних — украй відповідальні, але, мов подарунок, кожен тільки по два місяці. Антуан почувався кепсько. Він прагнув щомиті бути поруч із Мартою і сином. Він навіть вирішив облишити польоти.
Але одного разу на кипарисовій алеї до нього підійшов Микола Рамар і тихо запитав:
— Ти хочеш жити нормально, хлопче?
— Не розумію вас.
— Ти гарний пілот. Я в цьому не маю ніякого сумніву. Ти в мене можеш стати найпершим пілотом. Це ж твоє покликання. Але не переоцінюй себе… До речі, в тебе лікарі знайшли якісь химери на енцефалограмі. Сподіваюся, за півроку все минеться. Живи собі, як видається за краще. Ці півроку ти не літатимеш… А я можу допомогти тобі, якщо захочеш. І подумай про свою Марту, якщо справді так її любиш… І про свого сина… Краще, ніж у нашому містечку, їм ніде не буде, поки ти пілот… Якщо зрозумієш, що сам із собою не зволодаєш, скажи мені, тобі дадуть гарні ліки — все твоє сум’яття як рукою зніме. Домовилися? Але це ти мусиш вирішити сам. Добре? І в тебе ніколи не буде ніяких проблем з жінками.
«Як все просто пояснюється. Виявляється — в мене просто сексуальне сум’яття. Спасибі, хоч не почав читати лекцію з біохімічними та фізіологічними подробицями. А може, все саме так і є?»
Через три місяці Антуана занудило від «гарних» ліків. Йому взагалі вже нічого не хотілося — ні їсти, ні пити, ні жити. Наставала криза. А коли Антуан зовсім побілів, Марта підійшла до відеона і набрала номер.
— Миколо Корнійовичу, мені здається, що він помирає. Що робити?
Рамар з’явився через кілька хвилин. Останні слова, які почув Антуан: «Не хвилюйся, Мартусю. Так все і має бути. Він зараз поспить годин п’ять-шість. А ми з тобою будемо мудрими…»
7 вересня 1935 року.
Максуеллу Перкінсу, Кі-Уест.
«… В їхньому розпорядженні були цілком неділя й понеділок, щоб вивезти ветеранів, але ніхто й пальцем не поворухнув. Якби виконали хоч половину з тих заходів застороги, до яких вдалися ми, рятуючи човни, то не загинула б жодна людина.
На душі так гидко, що не можу писати… Не п’ю ні краплі спиртного — мушу все запам’ятати, але хай буду я проклятий, якщо мені це потрібно для роману. Ми зробили вже п’ять поїздок з продовольством для тих, хто випадково вцілів, але їсти все це нікому… Удачі тобі, Максе.
Завжди твій ЕРНЕСТ».
«Розв’яжи таку задачу, — лунає у підсвідомості хриплий голос. — В басейн відкриваються два крани. З одного тече десять літрів води на хвилину. З другого — двадцять літрів води за одну секунду. Водночас із басейна постійно витікає по десять літрів води за кожні двадцять секунд. За скільки часу наповниться басейн? Він має об’єм сто кубічних метрів».
«Знову щось постійно витікає? — кричить уві сні Антуан і стогне. — Навіщо мені такий басейн, з якого постійно вода витікає без мого відома? Я мушу насамперед закрити той третій кран, з якого постійно витікає».
«Ти справді так гадаєш? — знову хриплий голос. — Але ж той кран закрити неможливо. І ти це знаєш. Все старіє, виходить із вжитку, починає протікати, вмирає… І наші почуття старіють, і наші бажання… Невже ти цього не розумієш?»
«Розумію».
«Ти літатимеш до глибокої старості, друже, якщо не гніватимеш Великий Космос. І Марту берегтиме небо, доки береже воно тебе».
«Чому так?»
«Ти потрібен Великому Космосу, а Марта потрібна Землі. Відвертіше я не можу тобі нічого сказати навіть уві сні».
«Так. Я розумію. Великий Космос. Але який він?»
«Він просто Великий Космос. Він все робить руками таких, як ти».
«А якщо ми нічого не будемо робити?»
«Тоді Великий Космос знайде таких, які будуть робити все».
«Тож мені треба знову летіти?»
«Дивне
