Українська література » Фантастика » Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

Читаємо онлайн Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко
Томаса по неголеній, колючій щоці.

Вони не помітили приходу Антуана.

Божко неквапливо сів до столу, виповнив один із келихів ігристим кислуватим «Інканським», але не пив, дивився на Томаса й Люсю.

— А що б ти хотіла ще покуштувати, сонце моє? — запитав Томас і ще міцніше пригорнувся у танці до жінки. — Спасибі, ти не забуваєш старого космічного діда…

— Твоїй скромності можна позаздрити, Томасе, — голосно мовив Антуан.

Люся першою рвучко обернулася.

— О, це ти, Антуане?! Томасе, прийшов Антуан, а ми з тобою і не бачимо. Ти зовсім не змінився, екстра-пілоте. Як літалося?

Люся підійшла до транслятора, натиснула клавішу, і мелодія урвалася.

Томас вайлувато озирнувся, погладжуючи неголену щоку:

— Привіт космічному заброді.

— Ми раді тебе бачити, — защебетала Люся. — Сідай до столу.

— Давай за моє здоров’я, за здоров’я діда Томаса!

— Тільки який, Томасе, з тебе дід?

— Дід з мене, Антуане, справжнісінький! — Томас перехилив келих, поплескав Антуана по плечу. — Люсенько, скажи цьому молодикові, скільки вже нашому онукові…

— Три місяці й вісім днів, — дуже серйозно проказала жінка.

Антуан вражено дивився на Люсю, ніби вперше побачивши.

— У нас із Люсенькою два сини: Богдан і Олександр, — поважно проказав дід Томас. — Богдан — лікар, а Олександр — музикант. Цілком земні прекрасні професії. Двійня.

— І ти мені нічого не казав? Чому, Томасе? Я тебе не розумію. Ти постійно плакався, що в тебе нікого немає…

— А я сам дізнався про це щойно. Люсенька врешті вирішила зробити мені справжній подарунок на сімдесятиліття. Завтра сини прилетять до мене. — Томас бентежно роззирався довкола, мов дитина, яка щойно відчула красу довколишнього світу. Він був щасливий. — Люсенька мені сьогодні зробила сюрприз.

— Але чому лише сьогодні? — не міг збагнути Антуан.

— Ти справді цього не розумієш, Антуане? Все ти розумієш… Доки він літав, я мовчала про дітей, аби Томас нічого не міняв у своєму житті… Він мені сто разів натякав про нащадків, але я занадто добре його знаю, аби повірити в те, що, покинувши польоти, він стане щасливішим. А оскільки він мене дуже любив, я не боялася, що він захоче «мати нащадків» від когось, окрім мене. Хіба не так, Томасе?

— Ти могла б стати моєю дружиною і жити в нашому містечку з нашими дітьми, щоб мені не треба було нічого міняти в своєму житті.

— Томасе, ти чудово розумієш, що я не могла цього зробити. У мене була і є своя робота, яку я люблю не менше вашого Космосу. Що б я робила тут, у вашому містечку? Бавила дітей?

— В університет вони могли вступити і…

— Облиш із вашим університетом. Моє призначення в цьому світі, врешті, не тільки бути матір’ю твоїх дітей.

— Наших дітей, Люсенько, — поблажливо і задоволено уточнив Томас. — Врешті, добре так, як є. Я — невиправний оптиміст. Тільки шкода, що мені вже сімдесят і я вже дід, навіть якби й не мав онука. Я вже дід. Давайте вип’ємо!

— За тебе, Томасе! І за наших дітей! — прошепотіла Люся.

А старий Він раптом заговорив віршами:


— За мене, Томаса, і за дітей піднімемо ці келихи ігристого вина, за віру в наших душах невмирущу у незнищенність людськості й добра. Піднімемо і вип’ємо спроквола, неначе жити нам іще мільйони літ, принаймні в наших дітях, і раптовий здолаємо приплив зрадливих сліз. Хоча і кажуть — сльози очищають, та нам не треба душі очищать, і навіть Томасові плакати не треба, котрому вже давно не сорок п’ять…

— Богданчик і Сашко народилися, коли Томасові було сорок п’ять років, — прошепотіла Люся на вухо Антуанові. — Це він не просто для рими згадав про свої сорок п’ять.

— Ти вже заходив до Марти? — урвавши свої слова, нараз запитав Томас.

— Ні, ще не заходив.

— Я не розумію тебе, — карбуючи кожне слово, проказав дід Томас.



26 березня 1938 року.

Джону Дос Пассосу, Париж.

«… До побачення, Дос. Сподіваюся, ти будеш щасливим. Гадаю, ти саме такий, що будеш. Мабуть, у тебе першокласне життя. Колись і я був щасливий. І знову буду. Добрі старі друзі. Завжди був щасливий зі старими добрими друзями. Приріжуть за десятицентовик…

Залишаюся твій ЕРНЕСТ».


— Я радий вас бачити, майоре Фредерік.

— Я вас також. Доброго ранку. Пробачте, що я знову без попередження.

— Заходьте. Які можуть бути вибачення? Ви вже встигли за цей час порадитися зі своїм внутрішнім голосом?

— Спробував…

— Сідайте до столу. Я, з вашого дозволу, умиюся… Увімкніть телеінформатор, сьогодні зранку має бути цікавий концерт.

— Не турбуйтесь, я прекрасно вас почекаю і без телеінформатора.

За кілька хвилин Антуан повернувся, одягнений мов на прийом.

— Слухаю вас, майоре Фредерік.

— Спробую не марнувати дорогоцінного часу, тож — відразу конкретно: ви вже розмовляли зі своєю дружиною? Ви особисто пропонували їй летіти разом з вами?

— Ні… Я ще взагалі не заходив до Марти…

— А чи не здається вам, шановний Антуане, що подібний підхід, м’яко кажучи, не логічний, не тактовний, не етичний? Чи не гадаєте ви, що могли б поводитися мудріше, якщо справді хочете змінити щось на краще у вашому житті? У вас нестерпний характер, ви терзаєте себе й інших…

Відгуки про книгу Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: