Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

на молекули, вивчали вас як особистість — біохімія, енцефалограми, онейрограми тощо… Психологи вважають, що саме ви можете впоратися з нашим завданням. І в мене немає ніяких підстав не довіряти колегам. До всього, вони твердять, що виконання нашої програми буде для вас навіть приємною місією. Скажу ще й таке: хай вас не турбує можливість не повернутися. Це може трапитись тільки за умови, що ви самі захочете лишитися на тій планеті.

— Он які райдужні перспективи!

— Саме такі. І я не жартую.

— Вважайте, що ви мене вже заінтригували. Слухаю вас уважно.

— Справа полягає ось у чому. Планета заселена первісними формами розумного життя. Це вже й не дикуни, але й справжньої суспільної організації там немає.

— Розумію.

— Планета багатюща на цікаві для нас енергетичні родовища.

— Але яке відношення до цього всього…

— Не поспішайте… Я переходжу до справи. Дві наші розвідувальні експедиції були украй вороже зустрінуті місцевим населенням. Не можна сказати, що вони не увійшли в контакт, але… Якби не надійність сучасних кораблів та не індивідуальна зброя…

— То ваші розвідники забажали б залишитися назавжди на тій казковій планеті. Чи не так?

— Не іронізуйте. І не вдавайте, що такого космічного вовка, як ви, можуть налякати космічні вівці. А планета справді казкова. Я покажу вам багато фільмів — орбітальних і з поверхні, видових і суто інформаційних. Але про це згодом… Проблема в тому, що ми з ними ще не можемо укладати ніяких ділових контрактів, взаємовигідних контрактів… Наші розвідувальні експедиції були зустрінуті украй вороже. Аборигени вже давно знають і використовують вогнепальну зброю. З шаленством і героїчним захопленням вони воюють між собою, бояться відьм і чаклунів… Власне, все доволі типово…

— Не розумію тільки, чим можу бути вам я корисний, — сухо проказав Лнтуан.

— Від вас не вимагається нічого фантастичного — ні ролі бога чи диявола. Але якоюсь мірою ви повинні відчувати себе актором. Власне, як свідчать наші психологи, ви і є потенційний актор…

— Я пілот. І не більше. Давайте мені театральний колектив, і я відтранспортую його на будь-яку планету. Але особисто я лише пілот.

— Моя пропозиція видається вам химерною?

— Це Рамар хоче спекатися мене в такий спосіб?

— Як вам не соромно, Антуане.

— Не чіпайте моєї совісті. Ви з Рамаром давні приятелі.

— Колись ми з ним справді вчилися разом, але…

— Ви не відповіли. Це ініціатива директора?

— Ні, Антуане. Повірте.

— Але я не вірю.

— Даремно… І не варто пропонувати мені для виконання завдання театральні колективи. Я не організатор гастролей. Ми часом по-справжньому стріляємо, чого ніколи не роблять на сценах…

— Повторюю, я — пілот, а не солдат і не актор… Це не моє покликання.

— Я вас дуже добре розумію. Але прошу не вдаватися до передчасних висновків, все зважити грунтовно. Врешті, я прийшов тільки для того, щоб домовитись про зустріч. І, можливо, даремно я сьогодні почав викладати суть нашої програми. Зрозумійте мене і вірте мені. Я нікудишній актор і препоганий дипломат, я, на жаль, геть не вмію хитрувати і вмовляти. Я прихильник древньої тези, що найкраща політика — щирість і чесність.

— Добре, я спокійно подумаю над вашою пропозицією. Але… Я хочу запитати… Міг би я взяти з собою на цю казкову планету Марту і сина?

Запанувала довга напружена тиша.

— Я зрозумів вас… Я повинен подумати… Відповісти відразу не зможу. Пробачте. То коли ми зустрічаємось?

3 грудня 1921 року.

Шервуду і Теннесі Андерсон.

«… Узбережжя Іспанії треба бачити. Великі брунатні гори, схожі на втомлених динозаврів, що припали до води. Чайки супроводжують корабель, зависнувши в повітрі, немов бутафорські птахи, керовані невидимими дротинками. Маяк ніби крихітна свічка на плечі динозавра. Іспанський берег безкінечний, брунатний і видається дуже древнім.

ЕРНЕСТ»

— Тож академік Мисливець загорівся думкою — навчити крокодила літати. Довго він думав днями й ночами, довго вибирав у заповідниках екземпляри для свого унікального експерименту. І нарешті його лабораторія запрацювала на повну силу.

— Він дресирував крокодилів?

— Ні, синку, все було набагато складніше. Я навіть не знаю, як тобі й пояснити…

— Він робив крокодилам операції? Він пришивав їм крила?

— Ні, Ярчику. Він не пришивав їм крила. Ти колись вчитимеш біологію, генетику, а зараз я скажу тобі лише, що академік поставив перед собою завдання вивести крилату породу крокодилів, щоб вони народжували летюче потомство. І от нарешті…

— Академік Мисливець полетів сам замість крокодила? Так?

Марта розсміялася.

— Після багатьох дослідів в лабораторії нарешті з’явився на світ маленький крокодильчик з маленькими крильцями замість передніх кінцівок. Він тріпотів ними, як метелик, але знятися в повітря, звісно, не міг. Проте це був величезний успіх академіка, адже ні в тата, ні в мами того крокодильчика крил не було.

— Але літати він ще не міг?

— Ще не міг. Академік Микола Мисливець був дуже наполегливим ученим, він працював-працював-працював, і от нарешті перший крокодил знявся у повітря.

— Ура!

— Академік був дуже радий. Він назвав його Дилокроком. Залишалося одержати від Дилокрока потомство.

— Ну, мамо, кажи: «І от нарешті…»

— І от нарешті в Дилокрока з Локродилою народився синок, і був він красивий, розумний, з великими міцними крилами.

— Як його назвали?

— А просто Летючим Крокодилом Першим. Академік був безмежно щасливий. Він організував зустріч учених всього світу. В цетральному круглому басейні Академії Наук відбулася демонстрація крокодила. П’ятдесят тисяч вчених зібралося на трибунах довкола басейну. Там плавали величезні Дилокрок з Локродилою і маленький Крокодил Перший. За командою академіка — «лети!» — маленький крокодил залопотів крильми і легко знявся у повітря. Він пролетів декілька разів по колу