Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко
— Це що? Наслідки бучної вечірки, після якої відмовляє автопілот?
— Та ні… Просто заборонив будь-кому заходити до помешкання без мого дозволу. Готельним біокіберам насамперед. Дратують вони мене…. Але спробуй зрозуміти головне… Після того, як вони все в номері вилижуть, я відразу починаю болісно згадувати, як колись було чисто і ошатно в кабіні моєї машини. Ти ж пам’ятаєш мою машину? Там все було не просто чисто й акуратно, там було майже стерильно. Там було… Ах, Антуане… Яка цікава штука життя. Тільки коротка. І буває так нестерпно боляче, що я вже ніколи не літатиму, хоча останні роки я дуже втомлювався. Мені вже все було навіть нецікавим. Я міг заснути несподівано, і тому доводилось зловживати допінгом… Але… Сідай ось тут, Антуане. — Томас Він змахнув рукавом сорочки куряву зі столу.
— Що тебе тримає тут, в містечку КОТРАЦ? — несподівано запитав Божко. — Жити спогадами, як на мене, набагато цікавіше і приємніше, скажімо, на нашій же базі в Квітковому чи Придеснянську…
— Так, Антуане, але там я буду просто дідом, що доживає…
— Там ти будеш тим, ким є тут.
— Ти жорстокий.
— Для тебе всі жорстокі, хто не пише віршів… Справді, чому ти залишився тут? Поїдь у Квіткове і пиши вірші… Ти вже своє відлітав. І навіщо травмувати себе? Я вже не питаю, чи не остогидло тобі це містечко за всі ці роки? Ще якби ти хотів бути наставником для молодих, але ж я добре знаю твій характер…
— Так, я майже не працюю з молодими… Але даремно ти так, Антуане… Я майже щасливий…
— Після того, як чергові наведуть лад у твоєму номері…
— Антуане, невже ти перестав розуміти мене? Невже перестав відчувати? Цього не може бути. Ти просто не в гуморі… Ти говориш про Квіткове… А тут у мене часто буває Люся… Ти її пам’ятаєш? Яка прекрасна жінка. А якщо я поїду звідси… В Квіткове вона не зможе приїздити так часто. Розумієш? А вірші і тут пишуться… Хочеш — почитаю?
— Хочу.
Томас Він урочисто сів до столу, змахнув куряву вже з іншого кута столу, налив кожному по келиху. Мовчки, традиційно багатозначно випили.
Старий Томас усміхнувся, відкашлявся, готуючись декламувати, поклав кінчики пальців на край столу, але несподівано закам’янів і розплакався.
18 липня 1923 року.
Уїльяму Д. Хорну.
«… тож ти знову закоханий. Що ж, це — єдине путнє заняття. Байдуже, як може обернутися те кохання, але доки ти любиш, гра точно варта свічок. Дідько не вхопить, Хорні, я сподіваюся, все закінчиться добре. Хто-хто, а ти цього заслуговуєш…
ЕРНЕСТ»
Повернувшись до свого помешкання, Антуан дуже здивувався, побачивши за столом в кімнаті майора у формі енергетика.
— Фредерік Мелвін. Нас знайомив директор…
— У вас справді невідкладна справа? — запитав Антуан насторожено.
— Пробачте, будь ласка… Я просто йшов у свій номер і побачив, що у вас відчинено… Не дивіться на мене так роздратовано… Давайте домовимося про зустріч. І я відразу піду. Пробачте…
— Я слухаю вас.
— Можливо, не варто відразу говорити про справи? Давайте просто домовимося про зустріч. А зараз відпочивайте.
— Я прекрасно відпочив за ці роки.
— Жартуєте.
— А хіба Рамар не попередив вас, що я невиправний жартівник?
— Добре, Антуане, я тоді справді скажу дещо відразу… Ми хочемо, щоб ви, Антуан Божко, уклали трудовий контракт із нашим Центром. Ми зацікавлені у вашій допомозі. І водночас ми сподіваємось, що співпраця з нами допоможе і вам позбутися деяких життєвих складностей…
— О, то ви справжні добродії… Але хочу сказати, що я вже давно переконався — життєві складності зникають тільки разом із самим життям.
— Безумовно… Але подумайте над моїм запрошенням. Ось моя візитка. Номер на цьому ж поверсі коридором праворуч…
— У вас не вистачає професійних пілотів?
— Справа дещо складніша…
— То сформулюйте і запрошення складніше, якщо справді хочете, аби я думав про це.
— Сподіваюсь, ви прекрасно знайомі зі специфікою нашого Центру.
— Так, я знаю. Якщо за ці роки ви не перекваліфікувалися на шукачів нових плантацій конвалій чи не почали ловити метеликів, причепивши і собі крильця водночас.
— Ні, Антуане, нас, як і раніше, цікавлять тільки нові енергетичні джерела, нові родовища. А ви б хотіли, аби ми почали бігати за метеликами?
— Це було б цікаво.
— Але лише доти, доки працюватимуть заводи, літатимуть трансангуляри…
— Хай вони западуться — і заводи, і ангуляри, — незлобиво буркнув Антуан. — Вони не здатні принести людям щастя.
— Я можу з вами навіть погодитись, але ж все одно велетенська машина нашої цивілізації хоче їсти точнісінько так, як цього хочемо ми з вами. Згодні?
— Згоден. Але й радіти з цього приводу не маю ні найменшого бажання.
— Послухайте мене. Це вже конкретно. — Фредерік дістав з кишені невелику карту для службового користування. — До цієї планети на наших машинах три роки польоту. Ви ніколи не літали в ці квадри простору?
— Літав у цьому напрямку…
— Програма розрахована на десять років. До речі, наше житлове містечко ПЦЕР навіть краще за містечко КОТРАЦ. Тож Марті з Ярославом там буде добре… Та й коефіцієнт постачання у нас трохи вищий. Через десять років ви вже матимете можливість належати самому собі, жити з сім’єю…
— Ви хочете сказати, якщо я повернуся через ці десять років, то нам усім буде якнайкраще. Дуже заманлива пропозиція. Але ви не сказали, в чому ж полягатиме моя місія. Адже професійних пілотів у вас не бракує.
— Так. Я зараз вам розповім… Насамперед, чому ми звертаємось саме до вас… Скажу відверто — це порада наших шановних психологів з інформаційного центру «Зета-люкс». Це вони розклали вас практично
