Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

Завжди твій друг ЕРНЕСТ».

— Мамо, ти сьогодні закінчиш розповідати про крокодила?

— Я спробую…

— Тобі нагадати, чим ти закінчила?

— Я пам’ятаю, синку… Крокодил П’ятий сказав Крокодилові Першому про все почуте. І Крокодил Перший відповів йому: «Я полечу все одно. І ти полетиш. Бо ми задля цього з’явилися на цей світ. Тільки шкода, що ми вже вміємо не тільки літати. Ми вже можемо мислити. Ми могли б разом із людьми зробити так багато корисного…» І він заплакав…

— Але ти, мамо, не плач. Добре?

— Добре, синку… І от настав день першого полювання. Академік Мисливець вийшов з машини в оточенні збуджених друзів-учених. На стволах його рушниці червоно грали відблиски ранкового сонця. Всі приготувалися. За кілька хвилин із-за лісу мав вилетіти Крокодил Перший. Нарешті всі побачили на далекому небосхилі високо над лісом його розкрилену фігуру, ще зовсім маленьку, але вона швидко збільшувалась, наближалась… Президент Академії урочисто звів рушницю, почав цілитись… Але нараз Крокодил Перший почав різко втрачати висоту, а потім взагалі несподівано приземлився і, притискаючи щонайщільніше крила до тулуба, поплазував до академіка Мисливця. А той здивовано звів брови й поглянув розгнівано. У чому, мовляв, справа? Крокодил Перший повільно наближався до академіка. Той навіть злякався: чи не задумав летючий крокодил його вкусити. Але в позі Крокодила Першого було стільки страху, навіть жалюгідності, що Мисливець мимоволі заспокоївся. Крокодил Перший підповз близько-близько і вибачливо, ледь чутно пробелькотів: «Я розучився літати… Я не можу літати…» А Мисливець страшенно розгнівався і закричав: «Ти вмієш! Ти просто боїшся!» І звів рушницю…

Несподівано у передпокої пролунав дзвінок.

— Спи, синку. До нас хтось прийшов. Я піду зустріну… гостя. А тобі вже пора спати.

— Мамо, а може, це татко прийшов?

— Я покличу тебе, якщо це татко. Добре? Спи і будь слухняним хлопчиком.

Марта вийшла і щільно причинила за собою двері. На порозі вітальні стояв Антуан Божко.

— Добрий вечір… Двері були відчинені… Пробач… Ярослав уже спить?

— Так. Щойно заснув. Чому ти так пізно?

— Не знаю…

— Сідай до столу. Зараз ми з тобою почаюємо, — завчено лагідно усміхнулася Марта. — 3 машиною все гаразд?

— Так. Все, як завжди.

— Виправдовуєш звання космічного аса? Я рада за тебе. Сідай, ти вдома… Ночуватимеш у нас?

— Не знаю… Шкода, що Ярославчик уже заснув…

— А завтра ти не зможеш його побачити? Ти що, скоро летиш? Я можу його розбудити.

— Ні, не треба. Хай спить. Я нікуди найближчим часом не лечу…

— Ти ще не розлюбив чай з вишневим варенням?

— Ні, не розлюбив… Як ви жили ці роки?

— Нормально… Все гаразд… Ярослав гарно поводиться. Слухняний хлопчик. Про тебе часто згадує. А ці дні особливо — чому татко до нас не приходить? Я йому кажу, багато справ у татка, ось упорається з ними і відразу до нас прийде, — спокійно проказувала Марта з відтінками належного кокетства.

Йому хотілося крикнути: «Та чи ж побачу я бодай в твоєму погляді щиру радість чи справжню печаль?» Проте все було, як і завжди, немов на сцені: розумно, виважено, спокійно, завчено.

— Куди маєш летіти наступним рейсом? Уже знаєш?

— Як вам жилося ці роки?

— Антуане, ти вже запитував про це. Нормально жилося. А як може житися в містечку КОТРАЦ? Солідна фірма дбає про сім’ї своїх героїв…

— Так, фірма дбає… А ти?

— Хочеш знову завестися? Навіщо? Чим я тебе не задовольняю? Як я маю дбати про тебе?

— Я не можу мати до тебе ніяких претензій…

— А ти подумав про те, що всі ці роки я, сидячи в цій клітці…

— Навіщо так? Ти — вільна птиця.

— Що ти верзеш? Я виховую дитину і я не знаю, що вимагає більших зусиль і відповідальності — повернути з польоту машину в прекрасному стані чи виховати Людину?! Справжню Людину. Кращу від тебе! — Марта вибухнула, стримано і навіть розважливо, але вибухнула, слова і погляд говорили самі за себе. — 3 твоїм характером тільки літати.

— Даремно ти повторюєш слова нашого шановного директора… Хоч вони й не позбавлені сенсу, але ти знаєш, що я його просто органічно не терплю.

— Ти й мене органічно не терпиш! — крикнула Марта. — Ти вже котрий день як прилетів і тільки сьогодні серед ночі знайшов за можливе з’явитися… Ніби я для тебе… Я, врешті, мати твого сина!

— Ти навіть не вийшла мене зустрічати. Мати мого сина… Ти боїшся Рамара? Боїшся втратити можливість існувати тут, якщо не зі мною, то з кимось іншим?

— Замовкни! Ти живеш так, як того сам хочеш. А я не маю і такої можливості. Я цілком підпорядкована обставинам.

— Ти просто боїшся Рамара.

— А ти ні?! Ти знаєш про те, що він хоче тебе позбутися? Хоч ти й найкращий пілот КОТРАЦ. Але ти не будеш літати.

— Ти непогано поінформована. Бачу, що Рамар не обділяє тебе своєю увагою. Тож ви тут будете жити довго… І нудно.

— Що ти хочеш від мене?

— А сама не знаєш?

— Що ти хочеш від мене?! Навіщо ти мене мучиш? Я можу бути тільки ось такою.

Марта розплакалась. Антуанові стало нараз її шкода, невимовно шкода, але він не знав, як повестися, що сказати, чим зарадити.

— Ти сильна… красива жінка… — почав якось розгублено і невпевнено. — Але чому ти не хочеш зрозуміти мене? Ми так рідко бачимось… І колись мені здавалося, що ми б могли полюбити одне одного по-справжньому… І