Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Тут, у радіостудії, Посібник був безпорадний.

Якщо хочеш

жити вільним і щасливим життям,

ти маєш пожертвувати

нудьгою.

А це не завжди

легка жертва.

Джефф Сайкс повідомив усіх і кожного, хто ми такі, і що наші літаки стоять на полі Джона Томаса на ділянці 41, і що вночі ми спимо під крилами своїх машин.

Я відчував, як накочуються хвилі гніву місцевих жителів, охоплених страхом за моральність своїх дітей та тривогою за майбутнє американського способу життя, і це аж ніяк не викликало в мене захвату. До закінчення передачі залишалося півгодини, а справи йшли тільки на гірше.

— Знаєте, пане, я думаю, що ви просто дурисвіт, — заявив наступний абонент.

— Звісно, я дурисвіт! У цьому житті всі ми — дурисвіти, всі ми вдаємо із себе щось таке, чим насправді не є. Ми — не тіла, що тиняються по світу, ми, — не атоми й молекули, ми — незнищенні безсмертні ідеї Сущого, незалежно від того, що ми там собі мислимо…

Він мав би перший сказати мені, що я вільний покинути його в разі незгоди, та він би тільки посміявся з моїх побоювань, що розлючений натовп із смолоскипами в руках уже чатує біля наших літаків, щоб піддати нас суду Лінча.

Не бійся розлук.

Прощання неминуче перед тим,

як зустрітися

знову.

І нова зустріч,

за швидкоплинну мить

чи за низку життєвих термінів,

напевне настане для тих,

хто є друзями.

Опівдні, перед тим, як з’явилися перші пасажири, Дон зупинився біля крила мого літака.

— Ти пригадуєш, що ти сказав, коли збагнув мою проблему: що ніхто не слухатиме мене, хоч би скільки чудес я звершив?

— Ні.

— А взагалі, ті часи пам’ятаєш, Річарде?

— Ну звісно, що пам’ятаю. Ти мав тоді такий самотній вигляд. Раптом, ні з сього, ні з того. А от що я тоді казав, не пригадую.

— Ти сказав, що коли я залежу від того, чи уважно слухають мене люди, то й моє щастя залежить від когось іншого. Ось те, чого я прийшов сюди навчитися: не має значення, чи я спілкуюся, чи ні. Я обрав увесь цей життєвий термін, щоб поділитися з ким-небудь таємницею методу, за яким збудовано цей. світ, але я міг обрати його й задля того, щоб нічого не сказати. Сущому не потрібно, щоб я повідав людям, як воно діє.

— Це очевидно, Доне. Таке я міг тобі сказати.

— Красно дякую. Я знайшов думку, дійти якої мені коштувало цілого життя, це, сказати б, підсумок усього, а він кидає: «Це очевидно, Доне».

Він засміявся, але водночас і посмутнів, і в ту мить я не міг пояснити чому.

Міра

твого неуцтва дорівнює глибині

твоєї віри в несправедливість

і трагедію.

Те, що гусінь

називає кінцем світу,

Учитель називає

метеликом.

За день перед тим Посібник давав самі застереження.

Якусь хвилю це був звичайний собі невеличкий гурт людей, що чекали своєї черги політати. Літак Шімоди підрулив до них і плавно зупинився. Пасажирів обвіяло вихором від пропелера. Я спостерігав цю повсякденну сцену з верхнього крила «Фліта», де заливав бензин у бак. А наступної миті розлігся схожий на вибух звук, неначе лопнула шина. Натовп теж наче вибухнув і кинувся навтьоки. Та шини «Тревел-ейра» залишилися цілісінькі. Як і раніше, торохкотів на холостих обертах мотор. Але в перкалі під пілотською кабіною зяяла діра, з фут завширшки. Шімоду притиснуло до протилежної стінки, голова його впала на груди, тіло було нерухоме, так ніби він нагло помер.

Мені вистачило кількох тисячних часток секунди, щоб збагнути: Дональда Шімоду підстрелили, — і ще мить пішла на те, щоб відкинути каністру, зіскочити з крила й побігти до нього. Це скидалося на епізод з кінофільму чи любительської вистави: чоловік з рушницею чимдуж біг разом з усіма так близько від мене, що я міг би зарубати його шаблею, коли б мав її. Тепер я пригадую, що в ту мить навіть не звернув на нього уваги. Я не був ні розлючений, ні приголомшений, ні нажаханий. Єдине, що тоді важило, — якнайшвидше добігти до кабіни «Тревел-ейра» і поговорити з моїм другом.

Він мав такий вигляд, наче в нього влучила бомба: ліва частина тіла являла собою шмаття шкіри й одягу, м’яса й крові, суцільне вологе червонясте місиво.

Голова його прихилилась до ручки бензопідсосу, біля нижнього правого кутка приладової панелі, і мені подумалося: якби він застебнув ремені безпеки, його б не кинуло так далеко вперед.

— Доне! Все гаразд? — То була мова дурня.

Він розплющив