Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Журнал «Всесвіт», Київ

Шановні українські друзі!

Яка то була приємність — дізнатися, що «Ілюзії» друкуватимуться на Україні, що ви матимете можливість зустрітися з моїм другом — «месією мимоволі».

Праця письменника полягає в тому, щоб його ідеї чітко звучали в словах і не перейматися долею книги, усвідомлюючи, що коло захоплених цими ідеями читачів завжди утворюється випадково.

Однак цього разу, коли мій твір з’являється у вашій республіці вперше, мене це справді хвилює — як ви поставитесь до мого дивного героя? Чи радянські люди так само, як і американці, замислюються над питаннями — звідки ми прийшли і куди прямуємо? Чи так само ви зачаровані й налякані блискавками і громами, які зачаровують і лякають нас? Там, на іншому боці земної кулі, я затамовую подих і чекаю на ваш присуд, точно з таким же відчуттям, яке володіло мною під час літературного дебюту в моїй країні.

Річард БАХ

23 січня 1989 року

Істсаунд, Вайомінг, США

За традицією, у замітках такого штибу пропонується ключ до розуміння твору. Я цього не робитиму, позаяк певен, що чимало читачів розшифрує потаємний ієрогліф «Ілюзій» набагато краще за мене. Та оскільки мені пощастило «спілкуватися» з цим твором тривалий час, гадаю, що читача можуть зацікавити деякі факти і подробиці його створення, а також спостереження перекладача.

… Починаючи з 1965 року, Річард Бах (в американській пресі стійко побутує теза, що він — прямий нащадок Йоганна-Себастьяна Баха), пілот за професією і письменник, який ще не здобув визнання, щоліта вирушав у подорож над смарагдовими луками на власноруч відремонтованому старенькому біплані «Фліт». Возив із собою ящик з продуктами, ночував під крилом літака, катав фермерів.

«Навіть там, на Середньому Заході, коли я, траплялося, лежав на спині і вчився розганяти хмари, ця історія постійно крутилася у мене в голові… а що було б, коли раптом тут з’явився дехто, хто міг би розповісти, як влаштовано мій світ і як ним управляти, — писав Річард Бах. — А якби я раптом зустрів того, хто так далеко пішов шляхом… що якби новий Сіддхартха чи Ісус з’явився в нашому часі, маючи владу над ілюзіями цього світу, тому що він знає реальність, яка стоїть позаду них? А що, коли б я міг зустрітися з ним, якби він літав на біплані і приземлився на цьому ж лугу, що і я? Що б він сказав, який би він був?»

Ця ідея нуртувала в душі письменника-пілота майже десять років (пригадаймо, що й ідея «Чайки на ймення Джонатан Лівінгстон», відколи вперше блискавкою сяйнула на туманному березі одного з каналів у Каліфорнії — білокрилий птах тоді ніби вимовив загадкові слова: «Чайка Джонатан Лівінгстон», — реалізовувалась у книгу довгих вісім років). Його Месія то на довгий час зникав, то повертався і починав діяти в несподіваних напрямах. «Можливо, він не був схожий на Месію, що з’являвся на забруднених машинним мастилом та плямами від трави сторінках мого бортового журналу, можливо, він не сказав би нічого із сказаного в цій книзі… але… він став дуже реальною особою».

Бах зізнається, що не любить писати книги: «Якщо я тільки можу повернутися до будь-якої ідеї спиною, залишити її там, у темряві, за порогом, то я не візьму в руки перо. Але час від часу передня стіна раптово з гуркотом розвалюється, обсипаючи все довкіл водоспадом скляних бризок та цегляною кришкою, і хтось, переступивши оце все сміття, хапає мене за горлянку і ніжно промовляє: «Я не відпущу тебе, доки ти не втілиш мене словами і не запишеш їх на папір». Ось так я і познайомився з «Ілюзіями».

Праця над повістю просувалася повільно, велася фрагментарно. Замітки і цілі уривки записувалися на звороті льотних карт, у ресторанах на серветках. А потім автор зник для всіх своїх друзів і родичів — він здмухнув пил з друкарської машинки, щоб на самоті писати і без кінця переписувати «Ілюзії». «Я не такий вже великий письменник, — зізнавався Річард Бах, — але я фантастичний переписувач».

Як сам автор оцінює своє дітище? Ще після «Чайки» він застерігав критиків і пресу, аби вони не сприймали притчу аж так «урочисто піднесено». Трохи фантазії і гумору в цій справі зовсім не зашкодить, а трагедії і драматизм він вважає зовсім недоречними. «Ілюзії» ж для нього «надзвичайно світла книга». Автор підкреслював, що його Месія говорив: «Ми притягуємо в наше життя те, про що думаємо, і якщо все це так, то існує якась причина того, що цей момент прийшов у моє життя… І у ваше теж. Мабуть, не має нічого випадкового в тому, що ви зараз тримаєте в руках цю книгу; мабуть, у цих пригодах є щось таке, заради чого ви її зустріли. Я гадаю, що це так».

Чи не правда знайомий мотив? Пригадуєте, як у Блока: «Все, що людина хоче, неодмінно здійсниться, а якщо не здійсниться, то й бажання не було. А якщо здійсниться не те, розчарування тільки уявне — здійснилося саме те!»

Працюючи над перекладом і заглиблюючись у підтекст, я повсякчас ловив себе на думці, що в цій книзі, крім Месії, Учителя, друга, який може дати могутній поштовх для самовдосконалення, присутній інший, можливо, й сильніший герой — той, що сидить у кожному з нас; той потенціал внутрішньої снаги, який розкривається в лихі години випробувань; те, про що Микола Реріх говорив так: «Існує межа слів, але не існує межі почуттів та вмістилища серця». Такі книги примножують сили людини, і після