Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Мене самого це анітрохи не здивувало: уві сні тільки так і слід було виконувати марудну роботу.

Біля крила палало вранішнє вогнище, над яким була сяк-так примощена сковорідка.

— Ти готуєш їжу, Доне! Я ніколи ще не бачив, щоб ти куховарив. Що там у тебе смажиться?

— Хліб, — буденним тоном мовив він. — Останнє, що я хотів зробити у своєму житті, то це показати тобі, як треба його пекти.

Він одкраяв кишеньковим ножиком два шматки й один подав мені. Смак того хліба я відчуваю і досі, навіть тепер, коли пишу ці рядки — смак тирси й засохлого конторського клею, розігрітого на смальці.

— Що скажеш? — спитав він.

— Доне…

— Помста привида. — Дон посміхнувся до мене. — Я додав туди трохи тиньку, — він поклав свій шматок назад на сковорідку, — аби нагадати тобі: якщо ти колись знову надумаєш заохотити кого-небудь до навчання, роби це за допомогою свого знання, а не спеченого тобою хліба. Гаразд?

— Ні! Любиш мене, то люби і мій хліб! Хліб — основа життя, Доне!

— Дуже добре. Але запевняю тебе: твоя перша вечеря з будь-ким буде й останньою, якщо ти годуватимеш його цією основою.

Ми розсміялися. Я мовчки дивився на нього.

— Доне, з тобою справді все гаразд?

— А ти думав, що я мертвий? Підійди ближче, Річарде.

— І це не сон? Я не забуду, що бачу тебе зараз?

— Ні, це сон. Тут інший час-простір, а кожний інший час-простір — це сон для доброго розсудливого землянина, що ним ти ще якийсь час побудеш. Але ти запам’ятаєш цей сон, і він змінить твоє мислення і твоє життя.

— Чи побачу я тебе знову? Чи повернешся ти назад?

— Навряд. Я хочу видобутися поза час і простір… Та, власне, уже й видобувся. Але між нами існує зв’язок, між тобою і мною та іншими членами нашої родини. Тебе зупинили деякі проблеми, закарбуй це в своїй пам’яті і спи собі. Якщо захочеш, ми ще зустрінемося тут, біля літака, і поговоримо про них.

— Доне…

— Що?

— Чому рушниця? Чому так сталося? Я не вбачаю ніякої сили і слави в тому, що тобі розтрощили серце пострілом з рушниці.

Він сів на траву під крилом.

— Я ж не уславлений Месія, Річарде, отож і не повинен був щось комусь доводити. А що тобі потрібна практика, аби тебе не вражали і не засмучували такі прояви, — суворо додав він, — то ти можеш скористатися з деяких кривавих видовищ. Та й для мене це забава. Умерти — це ніби пірнути спекотного дня в глибоке озеро. Спершу відчуваєш шок від різкої зміни температур, миттєвий біль, а потім починаєш пливти і вже сприймаєш це як реальність. Та після багатьох пірнань приїдається навіть шок.

Він довго мовчав, тоді підвівся.

— Лише поодинокі люди щиро цікавляться тим, що ти маєш сказати, і це природно. Рівень Учителя не оцінюється величиною натовпу, який він збирає.

— Доне, я спробую, обіцяю тобі. Але тільки-но відчую, що це діло не дає мені задоволення, одразу ж піду без вороття.

Ніхто не доторкався до «Тревел-ейра», але його пропелер крутнувся, двигун випустив клубок холодного блакитного диму, і лугом розлігся густий звук.

— Обіцянку прийнято, але… — Він поглянув на мене і всміхнувся, ніби чогось не розумів.

— Прийнято, але що? Говори. Скажи мені. В чому річ?

— Ти не любиш натовпу, — відповів Дон.

— Коли він напосідає — ні. Я люблю розмову, обмін думками, але оте обожнювання, крізь яке ти пройшов, і залежність… Сподіваюся, ти не проситимеш мене… Я вже пішов геть…

— Може, я просто дурень, Річарде, і не бачу чогось очевидного, що ти бачиш добре, але якщо я не бачу його, то скажи мені, будь ласка, що поганого, коли ти записуєш це на папері? Чи існує правило, за яким Месія не може записувати те, що, на його думку, є істиною, речі, які давали б йому втіху, працювали на нього? А потім, якщо людям не сподобаються його слова, вони замість того, щоб убити його, зможуть спалити його слова й розкидати попіл дрючками. А якщо сподобаються, вони зможуть читати ті слова й іншим разом, в інші часи, чи писати їх на дверцятах холодильника, чи бавитись тими думками, які матимуть для них сенс. Хіба є щось погане в письмі? Та, може, я просто дурень.

— Ти маєш на думці книжку?

— А чом би і ні?

— А ти знаєш, яка то праця?.. Я пообіцяв собі, що більш ніколи не напишу жодного слова!

— А, вибачай, — сказав Дон. — Тоді інша річ. Я цього не знав. — Він ступив на нижнє крило літака, потім сів у кабіну. — Гаразд. До зустрічі. Бувай здоровий і все таке інше. Не давай натовпові добратися до тебе. То не хочеш писати книжку, ти певен?

— Нізащо, — відповів я. — Нізащо, жодного слова.

Він знизав плечима, натягнув пілотські рукавиці, тоді натис на педаль газу, мотор загуркотів, мене обдало вихором повітря, і я прокинувся під крилом свого «Фліта», а той гуркіт зі сну все ще відлунював мені у вухах.

Я був сам-один, поле німувало, і перший осінній сніжок тихо падав у світанковому повітрі на зелений обшир довкола.

А потім, ще не зовсім прокинувшись, я дістав свій зошит для записів і знічев’я, задля розваги почав писати про одного Месію у світі інших людей, про мого друга: