Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

У контору посипалися заяви про розрахунок. Із ощадної каси забирали вклади. Робітники радилися за дротами, не звертаючи уваги на жовто-білих гвардійців, які з похмурими і рішучими обличчями походжали поліцейськими стежинами. Виселок скидався на розтривожений вулик. Марно завивали мідні труби та били турецькі барабани. Марно п’ятнадцять провокаторів докладали нелюдських зусиль, щоб перетворити поганий настрій на національну колотнечу. Ніхто нікому в ці дні не хотів вивергати щелепи за те тільки, що він живе за іншим дротом.

Інженер Чермак розклеїв по острову урядове повідомлення. Було оголошено військовий стан, заборонено збіговиська та мітинги, до особливого розпорядження ніхто не мав права вимагати розрахунку. Населення застерігали від критики уряду. Роботи в шахтах повинні тривати безперервно вдень і вночі. «Тих, хто грудьми підтримує у ці дні Гаріна, — йшлося у зверненні, — тих чекає казкове багатство. Легкодухих ми самі викинемо з острова. Пам’ятайте, ми боремося проти тих, хто заважає нам розбагатіти».

Незважаючи на рішучий дух цього повідомлення, вранці, перед днем, коли чекали нападу флоту, шахтові робітники заявили, що вони зупинять гіперболоїди і машини рідкого повітря, якщо сьогодні до полудня не буде виплачено гроші (це був день получки) і до полудня ж не буде надіслано американському урядові заяву про миролюбність і про припинення всіляких військових дій.

Зупинити машини рідкого повітря — означало висадити шахту, можливо, викликати виверження розплавленої магми. Загроза велика. Інженер Чермак зопалу пригрозив розстрілом. Біля шахти почали скупчуватися біло-жовті. Тоді сто робітників спустилися в шахту в бокові печери і зателефонували в контору:

«У нас немає іншого виходу, крім смерті, на четверту годину вибухнемо разом з островом».

Все-таки в запасі було чотири години. Інженер Чермак вивів з району шахти гвардію і на мотоциклетці помчав до палацу. Він побачив Гаріна і Шельгу. Обох — червоних і скуйовджених. Гарін підхопився як шалений, помітивши Чермака.

— У кого ви навчилися адміністративної дурості?

— Але…

— Мовчати… Я вас звільняю. Йдіть у лабораторію, до біса чи куди хочете… Ви — віслюк…

Гарін розчинив двері і виштовхав Чермака. Повернувся до столу, на розі якого сидів Шельга з сигарою в зубах.

— Шельга, настав час, я його передбачав, — тільки ви можете оволодіти рухом, врятувати справу… Те, що почалося на острові, небезпечніше за десять американських флотів.

— Та-ак, — мовив Шельга, — давно б час зрозуміти…

— Не читайте мені моралі… Я призначаю вас губернатором острова з надзвичайними повноваженнями… Спробуйте відмовитися, — квапливо, збиваючись на верхні ноти, закричав Гарін, підбіг до столу, вихопив револьвер. — Отже, коли ні — я стріляю. Згода чи ні?

— Ні, — сказав Шельга, глянувши скоса на револьвер. Гарін вистрілив. Шельга підняв руку з сигарою до скроні:

— Негідник!..

— Ага, значить, згода?

— Покладіть оцю штуку.

— Гаразд. (Гарін жбурнув револьвер у ящик).

— Що вам треба? Щоб робітники не висадили в повітря шахти? Добре. Не висадять. Але — умова…

— Заздалегідь згоден.

— Як я був приватною особою на острові, так я і лишаюсь. Я вам не служник і не найманець. Це перше. Усі національні кордони сьогодні ж знищити, щоб ніякого дроту. Це друге…

— Згоден.

— Зграю ваших провокаторів…

— У мене нема провокаторів, — швидко сказав Гарін.

— Брешете…

— Гаразд, брешу. Що з ними? Потопити?

— Сьогодні ж уночі.

— Зроблено. Вважайте, що вони мертві. (Гарін швидко записував олівцем на блокноті).

— Останнє, — сказав Шельга, — зовсім не втручатися у мої відносини з робітниками.

— Невже? (Шельга зморщився, почав злазити зі столу. Гарін схопив його за руку). Згоден. Настане час, — я вам все одно намну боки. Що ще?

Шельга, примружившись, розкурював сигару, так що за димом не стало видно його лукавого обвітреного обличчя з короткими світлими вусиками, з трохи задертим носом. Саме тоді задзеленчав телефон. Гарін взяв трубку.

— Я. Що? Радіо?

Гарін жбурнув трубку і надів навушники. Слухав, гриз ніготь. Рот йому скосило посмішкою.

— Можете заспокоїти робітників. Завтра ми платимо. Мадам Ламоль дістала десять мільйонів доларів. Зараз надсилаю по гроші прогулянковий дирижабль. «Арізона» всього за чотириста миль на північному заході.

— Ну що ж, так простіше, — сказав Шельга. Засунувши руки в кишені, він вийшов.

Зависнувши на стельових ременях так, щоб ноги не торкалися підлоги, замружившись і на секунду затамувавши подих, Шельга ринув униз у сталевій коробці ліфта.

Паралельна шахта охолоджувалася нерівномірно, і від печери до печери доводилося пролітати гарячі пояси, — рятувала тільки швидкість падіння.

На глибині восьми кілометрів, дивлячись на червону стрілку показника, Шельга ввімкнув реостати і спинив ліфт. Це була печера номер тридцять сім. На триста метрів глибше від неї на дні шахти гули гіперболоїди та безперервно лунали короткі вибухи розжареного грунту, який охолоджувало стиснуте повітря. Побрязкували, шурхотіли черпаки елеваторів, що виносили породу на поверхню землі.

Печера номер тридцять сім, як і всі печери далі головної шахти, являла собою нутро залізного клепаного куба. За стінками його випаровувалося рідке повітря, охолоджуючи гранітну товщу. Пояс розплавленої магми, певно, був неглибоко, ближче, ніж це передбачали електромагнітна та сейсмографічні розвідки. Граніт був розжарений до п’ятисот градусів. Коли б зупинилися хоч на кілька хвилин прилади охолодження рідкого повітря, все живе миттю перетворилося б на попіл.

Всередині залізного куба стояли ліжка, лави, відра з водою. Після чотиригодинної зміни робітників напівживих укладали на ліжка, перш ніж підняти на поверхню. Шуміли вентилятори і повітряні труби. Лампочка під клепаною стелею різко освітлювала похмурі, хворобливі, одутлі обличчя