Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

Івана привезли напівмертвого на повітряному кораблі, Шельга ледь одходив його. Якби не своя людина на острові, Іван навряд чи лишився б жити. Він був геть обморожений, застуджений і до всього ще й пригнічений: повірив людям, старався з останніх сил, а що вийшло?

— Мені тепер, товаришу Шельга, в Радянську Росію в’їзду нема, засудять.

— Кинь, дурнику. Ти ні в чому не винен.

Чи сидів Іван на березі, на камінці, чи ловив крабів, чи бродив островом серед чудес, завзятої праці, метушливих чужих людей, — ні-ні, та й обертав тужливі очі на захід, де занурювалася в океан розкішна куля сонця, де ще далі за сонцем лежала Радянська Батьківщина.

— Надворі ніч, — говорив він тихо, — у нас в Ленінграді — ранок. Товариш Тарашкін чаю з ситником напився, пішов на роботу. У клубі на Крестовці човни конопатять, через два дні підняття прапора.

Коли хлопчик одужав, Шельга почав обережно пояснювати йому стан речей і помітив, так само як і Тарашкін свого часу, що Іван меткий розуміти з півслова і настроєний непримиренно, по-радянському. Якби тільки не скнів він по Ленінграду — золотий був би хлопчина.

— Ну, Іване, — одного разу весело сказав Шельга, — ну, Іванцю, скоро виряджу тебе додому.

— Спасибі, Василю Віталійовичу.

— Тільки треба буде спочатку одну штуку утнути.

— Готовий.

— Ти лазити моторний?

— У Сибіру, Василю Віталійовичу, на п’ятдесятиметрові кедри лазив по шишки: вилізеш — землі звідти не видно.

— Коли треба буде, скажу, що робити. Тільки даремно не вештайся по острову. Візьми краще вудочку, лови морських їжаків.

Гарін тепер впевнено посувався у своїх роботах за планом, який знайшов у записках і щоденниках Манцева.

Черпаки пройшли потужний шар магми. На дні шахти чувся гул кипучого підземного океану. Стіни шахти, заморожені в товщину на тридцять метрів, утворювали нездоланний циліндр, — все-таки шахта так здригалась і коливалася, що довелось кинути всі сили на дальше заморожування. Елеватори викидали тепер на поверхню залізо, нікель та олівін.

Почалися дивовижні явища. У морі, куди сталеві стрічки та понтони викидали підняту на поверхню породу, виникло свічення. Воно посилювалося протягом декількох діб. Нарешті величезні маси води, каміння, піску разом з понтонами злетіли в повітря. Вибух був такий сильний, що ураганом зруйнувало робітничі бараки, і велика хвиля, ринувши на острів, мало не залила шахти.

Довелося перевантажувати породу на баржі і топити її далеко в океані, де не припинялися свічення та вибухи. Це можна було пояснити ще невідомими явищами атомного розпаду елемента М.

Не менш дивовижне відбувалось і на дні шахти. Почалося з того, що магнітні прилади, які вказували ще недавно нульові позначки, несподівано виявили магнітне поле страшенної напруги. Стрілки поповзли до відказу. З дна шахти линуло лілувате мерехтливе світло. Саме повітря мовби перероджувалось. Азот і кисень повітря, бомбардовані міріадами альфа-частинок, розпадалися на гелій та водень.

Частина вільного водню згоряла у променях гіперболоїдів, — шахтою шугали язики вогню, чулися ніби пістолетні постріли. На робітниках спалахував одяг. Шахта здригалася від якихось припливів і відпливів у океані магми. Помітили, що сталеві черпаки і залізні частини вкриває землисто-червоний наліт. У залізних частинах машин почався процес бурхливого розпадання атомів. Багатьох робітників обпалили невидимі промені. І все-таки з попередньою настирливістю «залізний кріт» вгризався в Олівіновий пояс.

Гарін майже не виходив із шахти. Тільки тепер він почав розуміти усе безумство своєї справи. Ніхто не міг сказати, на якій глибині залягає шар кипучого підземного океану. Скільки ще кілометрів доведеться проходити крізь розплавлений олівін. Одно безсумнівно — прилади вказували на присутність у центрі землі магнітного твердого ядра надзвичайно низької температури.

Була небезпека, що заморожений циліндр шахти, щільніший за розплавлене середовище навколо нього, відірве сила земного тяжіння, і він помчить до центра. Справді, в стінах шахти почали виникати небезпечні тріщини, через які з шипінням проривалися гази. Довелося зменшити вдвічі діаметр шахти і ставити міцні вертикальні кріплення.

Багато часу забрало спорудження нового, вдвічі меншого в діаметрі «залізного крота». Втішними були тільки звістки з «Арізони». Вночі яхта, що знову крейсувала під піратським прапором, увірвалася в гавань Мельбурна, підпалила склади копри (кокосового волокна), аби сповістити про своє прибуття, і зажадала п’ять мільйонів фунтів. (Для перестраху збили променем бульвар на березі моря). За кілька годин місто обезлюдніло, банки виплатили гроші. Коли «Арізона» виходила з гавані, її зустрів англійський стаціонар і відкрив вогонь. Шестидюймовий снаряд над ватерлінією пробив яхту наскрізь, але вона атакувала і вщент розбила військове судно. Боєм командувала мадам Ламоль з маківки вежі гіперболоїда.

Це повідомлення звеселило Гаріна. Останнім часом його обсідали похмурі думки. А що коли Манцев помилився у своїх розрахунках? Так само, як рік тому в самітному будинку на Петроградській стороні, стомлений мозок його шукав порятунку, якщо застукає невдача з шахтою.

Двадцять п’ятого квітня, стоячи всередині кротової системи на кільцевому майданчику, Гарін спостерігав незвичайне явище. Згори, з воронки, де скупчувалися гази, ринув ртутний дощ. Довелося зупинити гіперболоїди. Послабили заморожування на дні шахти. Черпаки пройшли олівінові породи, тепер брали чисту ртуть. Наступний номер, вісімдесят перший у таблиці Менделєєва, за ртуттю стояв метал талій. Золото (за атомною вагою — 197,2 і номером — 79) стояло у таблиці вище од ртуті.

Те, що сталася катастрофа і золота не знайшли, проходячи крізь шари металів, розташованих за питомою вагою, розуміли тільки Гарін та інженер Шефер. Це була катастрофа! Клятий Манцев помилився!

Гарін похилив голову. Він сподівався на що завгодно, тільки не на такий жалюгідний кінець. Шефер розгублено простягнув перед себе руку долонею вгору, ловлячи крапельки ртуті, що падали з-під воронки. Враз він схопив Гаріна за лікоть і