Темна матерія - Блейк Крауч

— Ти не божеволієш.

Я обережно беру її за руку й підводжу до пари стільців з прямими спинками в невеличкому закутку для відвідувачів.

— Присядьмо на хвилинку, — пропоную.

— Я не хочу сідати, я хочу, щоб ти...

— Будь ласка, Даніело.

Ми сідаємо.

— Ти мені довіряєш?

— Я не знаю. Це все... лякає мене.

— Я все поясню, тільки спочатку я хочу, щоб ти викликала таксі.

— Моя машина припаркована за два квартали...

— Ми не підемо до твоєї машини.

— Чому?

— Це небезпечно для нас.

— Про що ти говориш?

— Даніело, благаю, довірся мені.

Я чекаю, що вона буде впиратися, натомість вона витягає телефон, відкриває додаток і замовляє таксі.

Потім піднімає на мене погляд і каже:

— Готово. У нас три хвилини.

Я роззираюся по вестибюлю.

Полісмен, який привів мене сюди з відділу реєстрації, вже пішов, і зараз ми тут самі, крім жінки у віконці чергового. Але вона сидить за товстим захисним склом, тож я впевнений, що вона нічого не почує.

Я дивлюсь на Даніелу.

Кажу:

— Те, що я зараз тобі розкажу, звучатиме, як повна маячня. Тобі може здатися, що я з’їхав з глузду, але це не так. Пам’ятаєш ту ніч Раянової вечірки у «Віллидж Теп»? Із приводу отриманої премії?

— Так. Це було більше місяця тому.

— Того вечора я вийшов із дверей нашого дому, і то був останній раз, коли я тебе бачив, аж до сьогодні, коли я вийшов із отих дверей п’ять хвилин тому.

— Джейсоне, після тієї вечірки я бачу тебе щодня.

— Той чоловік не я.

На її обличчя наповзає тінь.

— Про що ти говориш?

— Це — одна з моїх версій.

Вона не відводить погляду від моїх очей, кліпає.

— Це якийсь фокус? Чи ти граєш у якусь гру? Бо...

— Не фокус. І не гра.

Я беру в неї з рук телефон і дивлюсь, котра година.

— 12:18. Зараз у мене консультації в кабінеті.

Я набираю номер прямої лінії коледжу й передаю телефон Даніелі.

Він дзвонить двічі, і ось я чую, як мій голос відповідає:

— Привіт, красуне. А я саме думав про тебе.

У Даніели повільно відкривається рот.

Вона полотніє.

Я вмикаю голосний зв’язок і кажу самими губами:

— Скажи що-небудь.

Вона каже:

— Привіт. Як твій день?

— Чудово. Закінчив ранкову лекцію, а тепер у мене кілька студентів після обідньої перерви. У тебе все добре?

— Гм, так. Я просто... хотіла почути твій голос.

Я хапаю телефон у неї з рук і вимикаю мікрофон. Джейсон каже:

— Я весь час думаю про тебе.

Я дивлюсь на Даніелу й кажу:

— Скажи йому, що ти подумала, раз ми так гарно відпочили минулого Різдва на Флорида-Кіс, то ти б хотіла туди повернутися.

— Ми не були минулого Різдва на Флорида-Кіс.

— Я знаю, а він — ні. Я хочу тобі довести, що він не той, за кого себе видає.

Мій двійник подає голос:

— Даніело, ти там? Я не чую тебе.

Вона вмикає мікрофон.

— Так, я тут. Я чого телефоную...

— Отож не просто, щоб почути приємний тембр мого голосу?

— Мені тут пригадалося, як ми їздили на Флорида-Кіс минулого Різдва, і як там було весело. Я знаю, у нас сутужно з грошима, але, може, ми ще якось туди з’їздимо?

Джейсон і бровою не веде.

— Обов’язково. Все, що схочеш, любове моя.

Даніела дивиться мені просто в очі, коли говорить далі:

— Як ти думаєш, може, наймемо той самий будиночок, що й того разу? Рожевий з білим, просто на пляжі. Він був такий чудовий.

На останньому слові її голос тремтить, і я боюсь, що вона зараз зірветься, але їй вдається втримати себе в руках.

— Так