Темна матерія - Блейк Крауч

— Хуліганство й порушення громадського порядку.

Гаммонд починає заповнювати протокол затримання.

Через кілька хвилин він перестає друкувати й дивиться на мене крізь подряпаний плексиглас.

— Ви не схожі на божевільного чи на придурка. Вас немає в базі. У вас ніколи не було проблем із законом. То що ж там сталося? Складається враження, ніби ви... набивалися на затримання. Ви нічого не хочете мені розповісти?

— Ні. Вибачте, що зіпсував вам сніданок.

Він стенає плечима.

— Будуть інші.

У мене беруть відбитки пальців.

Мене фотографують.

У мене забирають черевики, видають мені пару капців і ковдру.

Коли він заносить мене в базу, я запитую:

— А коли я можу скористуватися своїм правом на телефонний дзвінок?

— Ви можете зробити це просто зараз, — він знімає слухавку. — Кому ви хочете зателефонувати?

— Своїй дружині.

Я кажу йому номер і дивлюсь, як він його набирає.

Коли виклик іде, він подає мені слухавку через перегородку.

У мене калатає серце.

Візьми слухавку, люба. Ну ж бо.

Голосова пошта.

Я чую свій голос, але це не моє повідомлення. Невже Джейсон-2 переписав його, хитро маркуючи свою територію?

Я кажу полісмену Гаммонду:

— Вона не відповідає. Чи не могли б ви почепити слухавку?

Він кладе слухавку за секунду до сигналу.

— Очевидно, Даніела не впізнала номер. Вам не важко буде спробувати ще раз?

Він знову набирає номер.

Знову йде виклик.

Я роздумую — якщо вона не відповість, може ризикнути й залишити повідомлення?

Ні.

А раптом Джейсон-2 почує? Якщо цього разу вона не відповість, доведеться придумати щось інше, щоб...

— Алло?

— Даніело.

— Джейсоне?

Сльози обпікають мені очі, коли я чую її голос.

— Так, це я.

— Звідки ти телефонуєш? Визначник номера пише, що це — поліція Чикаго. Я думала, це одне з тих благодійних товариств, тому й не...

— Я просто хочу, щоб ти мене хвилиночку послухала.

— Все гаразд?

— Зі мною дещо трапилось по дорозі на роботу. Я все поясню, коли...

— У тебе все добре?

— У мене все добре, але я у в’язниці.

На мить по той бік стає так тихо, що до мене долинають звуки радіошоу, яке вона слухає.

Нарешті вона питає:

— Тебе заарештували?

— Так.

— За що?

— Треба, щоб ти приїхала й внесла за мене заставу.

— Господи, що ти накоїв?

— Послухай, у мене обмаль часу пояснювати. Виходить так, що в мене є право тільки на один дзвінок.

— Зателефонувати адвокату?

— Ні, просто приїжджай сюди якомога скоріше. Я в чотирнадцятому окружному відділку поліції на... — я дивлюся на Гаммонда, щоб він підказав назву вулиці.

— Авеню Північ-Каліфорнія.

— Північ-Каліфорнія. І прихопи свою чекову книжку. Чарлі вже пішов у школу?

— Так.

— Я хочу, щоб ти його забрала й привезла з собою, коли їхатимеш до мене. Це дуже...

— І не подумаю.

— Даніело...

— Я не буду привозити сина, щоб витягти батька з-за ґрат. Що в біса сталося, Джейсоне?

Полісмен Гаммонд стукає кісточками пальців по оргсклу і проводить пальцем по горлу.

Я кажу:

— Я мушу завершувати розмову. Будь ласка, приїжджай якнайшвидше.

— Гаразд.

— Люба.

— Що?

— Я так тебе кохаю.

Вона кладе слухавку.

У моїй самотній камері тільки тонкий, як папірець, матрац на бетонній основі.

Унітаз.

Раковина.

Відеокамера над дверима, яка спостерігає за мною.

Я лежу на ліжку під в’язничною ковдрою і дивлюся на пляму на стелі, на яку, мабуть, хто тільки не дивився в муках відчаю, розпачу й безсилля.

У моїй голові без упину проносяться різні варіанти того, що