Темна матерія - Блейк Крауч

я собі курю, поки зі службового приміщення в кінці ресторану не виходить високий чоловік у супроводі офіціантки. На ньому чорні джинси, біла строга сорочка з плямами поту по боках і однотонна краватка, вузол якої ось-ось розв’яжеться.

Судячи з його жалюгідного вигляду висновую, що він працював усю ніч.

Він зупиняється позаду мене й каже:

— Я Нік, черговий менеджер. Не можна курити в приміщенні. Ви заважаєте іншим відвідувачам.

Я трохи повертаюся і зустрічаюся з ним поглядом. У нього втомлений і роздратований вигляд, і я почуваюся скотиною за те, що втягую його в це. Але зупинятися вже пізно.

Я роззираюся навколо. Тепер усі дивляться на мене, на пательні підгоряє пиріжок.

Я питаю:

— Невже вам усім заважає моя чудова сигара?

Звучить цілий хор «Так».

Хтось називає мене придурком.

Краєм ока я помічаю якийсь рух у дальньому кінці закусочної.

Нарешті.

Із кутової кабінки вибирається полісмен, він іде по проходу до мене, і я чую потріскування його рації.

Він молодий.

Років так під тридцять.

Невисокий і кремезний.

В очах світиться твердість морпіха й інтелект.

Менеджер з полегшенням відступає на крок.

Тепер полісмен стоїть біля мене й каже:

— У нашому місті діє закон про чистоту повітря в приміщенні, і ви його зараз порушуєте.

Я пахкаю новою порцією сигарного диму.

Полісмен робить ще одну спробу:

— Послухайте, я всю ніч провів на ногах. Як і багато хто із цих відвідувачів. Навіщо ви псуєте їм сніданок?

— А навіщо ви псуєте мені сигару?

На обличчі полісмена з’являється тінь гніву.

Його зіниці розширюються.

— Негайно приберіть сигару. Останнє попередження.

— А то що?

Він зітхає.

— Це була не та відповідь, на яку я сподівався. Підводьтеся.

— Чого це?

— Бо ви їдете до в’язниці. Якщо за п’ять секунд ви не приберете цю сигару, я вважатиму, що ви чинили опір при затриманні, а отже, я буду не таким ніжним.

Я кидаю сигару в чашку з кавою, злізаю з табурета, а полісмен спритно дістає з-за пояса наручники й надіває мені на зап’ястя.

— У вас є при собі зброя чи голки? Все, що може мені зашкодити, і про що я мушу знати?

— Ні, сер.

— Чи перебуваєте ви під дією якихось наркотиків або ліків?

— Ні, сер.

Він побіжно обшукує мене, потім бере за руку.

Коли ми йдемо до виходу, всі відвідувачі аплодують.

Його джип припаркований перед входом.

Він відчиняє задні двері й каже, щоб я беріг голову.

Спробуйте граціозно й хвацько залізти в задній відсік поліцейської машини, коли у вас руки скуті кайданками за спиною. Полісмен сідає за кермо.

Він пристібається паском безпеки, заводить двигун і виїжджає на засніжену вулицю.

Заднє сидіння, схоже, спеціально зробили незручним. Тут узагалі немає місця для ніг, коліна впираються в клітку, а самі сидіння зроблені з такої твердої пластмаси, що здається, ніби ти сидиш на бетоні.

Я дивлюся крізь заґратовані вікна, бачу, як повз нас пролітають знайомі сусідні будинки, і думаю, чи є бодай одна малесенька надія, нехай йому трясця, що все це спрацює.

Ми в’їжджаємо в гараж 14-го окружного поліцейського відділку.

Полісмен Гаммонд стягує мене з заднього сидіння і проводить через кілька сталевих дверей у відділ реєстрації.

З одного боку кімнати стоїть ряд столів зі стільцями для затриманих. Перегородкою з плексигласу вони відділяються від робочої зони з іншого боку кімнати.

Кімната смердить блювотою і розпачем, залитими лізолом.

У цей ранковий час, крім мене, тут є ще один затриманий — жінка в дальньому кінці кімнати, прикута до столу. Вона маніакально розхитується, чухається, щипає себе.

Гаммонд знову обшукує мене, потім наказує сісти.

Він знімає наручник з моєї лівої руки, пристібає його до кільця, вмонтованого в стіл, і каже:

— Мені потрібно подивитися ваші водійські права.

— Я їх загубив.

Він записує це у своїх паперах, переходить до іншого кінця столу, вмикає комп’ютер.

Питає моє ім’я.

Номер соціального страхування.

Адресу.

Місце роботи.

Я питаю:

— А в чому конкретно мене звинувачують?