Темна матерія - Блейк Крауч

Вона може зателефонувати Джейсону-2 по мобілці.

Він може зателефонувати їй між парами, просто щоб сказати «привіт».

Хтось із інших Джейсонів вирішить зробити якийсь крок.

Якщо станеться щось подібне, то весь мій план лусне, як мильна бульбашка.

У мене болить живіт.

Серце калатає.

Я намагаюся заспокоїтись, але мені не вдається укоськати всі ці страхи.

Цікаво, чи прорахував хтось із моїх двійників такий хід? Заспокоюю себе, сподіваючись, що навряд чи вони до такого додумались. Якби я сам минулої ночі в барі не побачив, як той агресивний п’яниця безпардонно чіплявся до жінок, а потім його випхав у шию охоронець, мені б і на думку не спало навмисне спровокувати свій арешт, щоб таким чином змусити Даніелу й Чарлі приїхати до мене в безпечне місце.

Те, що привело до такого рішення, було результатом унікального досвіду, який був тільки моїм.

Утім, я можу помилятися.

Я можу помилятися щодо всього.

Я встаю, товчуся між унітазом і ліжком, але тут не надто розженешся, у цій камері два на два з половиною метри. І що більше я ходжу туди-сюди, то тіснішою здається камера, і ось уже я відчуваю, як напад клаустрофобії стискає мені груди.

Мені спирає дихання.

Нарешті я підходжу до крихітного вічка у дверях на рівні очей.

Виглядаю крізь нього в стерильно-білий коридор.

Жіночий плач в одній із сусідніх камер лунко відбивається від шлакобетонних стін.

У ньому чується така безнадія.

Цікаво, чи це та сама жінка, яку я бачив у відділі реєстрації?

Повз мою камеру проходить охоронець, тримаючи іншого ув’язненого за руку вище ліктя.

Повертаюся до ліжка, скручують клубком під ковдрою, втуплююся в стіну й намагаюся не думати, та марно.

Мені здається, що минуло вже кілька годин.

Чого ж вона так довго?

У мене є тільки одне пояснення.

Щось сталося.

Вона не приїде.

Двері до моєї камери відчиняються з металевим грюкотом, від чого мій пульс наче з цепу зривається.

Я сідаю.

На порозі з’являється охоронець з дитячим обличчям і каже:

— Ви можете йти додому, містере Дессен. Ваша дружина внесла за вас заставу.

Він знову веде мене у відділ реєстрації, де я підписую якісь папери, які навіть не читаю.

Мені віддають черевики й проводять через кілька коридорів.

Я штовхаю двері в кінці останнього коридору й у мене перехоплює дихання, а сльози застилають очі.

Де я тільки не уявляв нашу зустріч, але вестибюля 14-го окружного поліцейського відділку серед цих місць не було.

Даніела підводиться зі стільця.

Не та Даніела, яка мене не знає, або одружена з іншим чоловіком, чи з іншою моєю версією.

Моя Даніела.

Одна-єдина.

На ній сорочка, в якій вона іноді малює — блакитна, вилиняла, з ґудзиками на комірі, забризкана масляними й акриловими фарбами. Вона дивиться на мене, і її обличчя стає розгубленим і недовірливим.

Я біжу до неї через вестибюль, обіймаю її, вона вимовляє моє ім’я, вимовляє так, наче відчуває, що щось не так, щось не сходиться, але я не відпускаю її, бо я не можу її відпустити. Я згадую всі ті світи, через які я пройшов, усе те, що я зробив, витримав, пережив, щоб повернутися в обійми цієї жінки.

Я не можу повірити, як це чудово — доторкатися до неї.

Дихати з нею одним повітрям.

Вдихати її запах.

Відчувати, як від доторку до її шкіри по моїй шкірі пробігає струм.

Я беру її обличчя у свої руки.

Я цілую її рот.

Ці вуста — такі божевільно м’які.

Але вона відсувається від мене.

А потім відштовхує мене, впираючись руками мені в груди, насупивши брови й наморщивши чоло.

— Мені сказали, що тебе затримали за куріння в ресторані, і що ти не... — хід її думок порушується. Вона роздивляється моє обличчя, наче не впізнає його, її пальці торкаються двотижневої щетини. Ясно, що з обличчям щось не так — це не те обличчя, яке вона побачила сьогодні вранці, прокинувшись. — Сьогодні вранці в тебе не було бороди, Джейсоне. — Вона оглядає мене з голови до ніг. — Який ти худий. — Вона доторкається до моєї порваної, брудної сорочки. — Це не той одяг, в якому ти виходив з дому.

Я бачу, як вона силується все це якось осмислити, але їй це не вдається.

— Ти привезла Чарлі? — питаю.