Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах
Раптом у темряві почувся звук незграбної ходи, і я швидко позирнув на Дона.
— Ти чув?
— Схоже на те, що там хтось… — Він підвівся й зник у темряві. Потім несподівано засміявся і назвав якесь ім’я, але я його не розчув. — Усе гаразд, — почув я його голос. — Ні, ми будемо раді тебе бачити… Нема чого тобі тут тинятися… ходімо, тебе щиро запрошують…
Невідомий говорив з помітним акцентом, не зовсім російським і не чеським, а скоріше трансільванським.
— Дякую. Мені б не хотілося нав’язуватись…
Чоловік, якого Дон привів до нашого вогнища, мав вигляд, сказати б, несподіваний для отакого випадкового нічного гостя на Середньому Заході. Малий на зріст, сухорлявий, чимось схожий на вовка, він викликав невиразний страх, хоча, опинившись у світлі багаття в своєму вечірньому костюмі та чорному плащі, підбитому червоним шовком, і сам почувався видимо ніяково.
— Я оце проходив мимо… — сказав він. — Цим полем пряма дорога до мого дому…
— Хіба? — Шімода йому явно не повірив, певне, знав, що він бреше, а проте чимдуж стримувався, щоб не засміятись уголос. Чому — я не знав, але сподівався, що найближчим часом це з’ясується.
— Влаштовуйтесь зручніше, — запропонував я гостеві. — Чи можемо ми чимось вам прислужитися?
Щиро кажучи, великого бажання прислужитись йому я не мав, але він був такий збентежений, що мимоволі збуджував почуття жалю.
Чоловік доглянув на мене з такою розпачливою усмішкою, що в мене аж мороз доза шкірою пішов.
— Так, ви можете прислужитися. Мені це доконче потрібно, а то б я й не насмілився просити. Чи можу я попити вашої крові? Хоч трішечки? Це, бачте, моя їжа. Я живлюся людською кров’ю…
Чи то винен був його акцент, чи він погано володів англійською мовою, чи я просто не так зрозумів його, але я підхопився так рвучко, як давно вже не підхоплювався, — аж сіно у вогонь полетіло.
Нічний гість відступив назад. Узагалі-то я мирна людина, але кремезна будова надає мені часом загрозливого вигляду. Чоловік злякано крутнув головою.
— Вибачайте сер! Перепрошую! Будь ласка, забудьте, що я там казав про кров! Але, розумієте…
— Та про що ви говорите? — я ще дужче розлютився з переляку. — Про що це в біса ви говорите, містере? Я не знаю, хто ви такий, чи ви з отих вампі…
Шімода не дав мені доказати це слово.
— Річарде, наш гість щось казав, а ти його перебиваєш. Будь ласка, говоріть далі, сер, мій друг трохи запальний.
— Дональде! — обурився я. — Цей тип…
— Замовкни!
Це так вразило мене, що я замовк і з жахом та цікавістю дивився на гостя, що виринув на світло нашого багаття зі свого рідного мороку.
— Прошу мене зрозуміти. Це ж не мій вибір — народитися вампіром. Така моя нещаслива доля. У мене зовсім мало друзів. Щоночі я змушений добувати невеличку порцію свіжої крові, щоб не корчитися від жахливого болю, бо без неї просто не можу далі жити! Будь ласка, врятуйте мене від цієї муки, я сконаю, якщо ви не дасте мені поссати трохи вашої крові… зовсім невеличку порцію, більше півлітра мені не треба…
Облизуючи губи, він ступив крок до мене, гадаючи, що Шімода має наді мною якусь владу й зробить так, щоб я скорився.
— Ще один ваш крок — і кров таки проллється. Містере, досить вам доторкнутися до мене, і ви мертвяк.
Убивати його я, звісно, не став би, а от зв’язав би залюбки, і тоді ми продовжили б розмову.
Та він, мабуть, повірив мені, бо зупинився і зітхнув. Потім обернувся до Шімоди.
— Ти досяг свого?
— Гадаю, що так. Дякую.
Вампір позирнув на мене і всміхнувся, цілком невимушено, вочевидь страшенно задоволений собою — достоту актор на сцені під час виходу на поклони.
— Я не питиму вашої крові, Річарде, — приязно мовив він чистісінькою англійською мовою без найменшого акценту. Просто на моїх очах він розтавав у темряві, так наче повільно гасив своє внутрішнє світло… За п’ять секунд він зник без сліду.
Шімода знову сів до вогнища.
— Мене завжди тішить, коли ти не маєш на думці того, що говориш!
Мене ще трусило від адреналіну, що утворився в крові, коли я ладен був зітнутися з тим монстром.
— Доне, я не певен, що створений для такого. Може, ти пояснив би мені, що діється. Ну ось, приміром… що це було?
— Дот — вампір із Трансільванії, — сказав він, наслідуючи й перебільшуючи акцент того прибульця. — Або точніше, Дот був уявною подобою вампіра із Трансільванії. Якщо тобі колись захочеться щось комусь довести, а той не досить уважно тебе слухатиме, підхльосни його отакою невеличкою уявною подобою, аби показати, що ти маєш на думці. По-твоєму, я перебрав міру? З отим плащем, вовчими іклами й жахливим акцентом? Ти дуже злякався?
— Плащ був класний, Доне. Та надто вже стереотипний і явно заморський… Анітрохи я не злякався.
Дон зітхнув.
— От і добре. Але ти принаймні дечого досяг, а це теж неабищо.
— Чого я досяг?
— Річарде, в своєму гніві на цього мого вампіра ти чинив, що хотів чинити, навіть знаючи, що це може завдати болю комусь іншому. Він же попередив тебе, що страждатиме від болю, якщо…
— Він хотів ссати мою кров!
— Те саме ми чинимо з іншими, коли кажемо їм, що вони завдадуть нам болю, якщо не житимуть так, як ми.
Я надовго притих, обмірковуючи цю розмову. Я
