Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

— Ти гадаєш, якщо повторювати оце «неможливо» знов і знов тисячу разів, то важкі речі стануть для тебе легкими?

— Даруй. Це, звісно, можливо, і я це здійсню, коли мені випаде слушна нагода.

— Погляньте на нього, він ходить по воді, і йому бракує духу проходити крізь стіни!

— То було легко, а це…

— Обстоюй свої обмежені можливості, і вони залишаться при тобі, — нагадав Дон. — А чи не ти тиждень тому плавав у землі?

— Плавав.

— А хіба стіна — не та сама вертикальна земля? Чи для тебе так уже важить, в якій площині лежить ілюзія? Горизонтальні ілюзії можна здобувати, а вертикальні — не можна?

— Здається, ти дістаєш мене, Доне.

Він поглянув на мене й посміхнувся:

— Час, коли я дістаю тебе, це той час, коли тебе треба залишити на самоті.

Останнім будинком на околиці міста була велика споруда з червоної цегли, в якій містився зерновий склад. У мене виникло таке враження, ніби Дон вирішив повернутися до наших літаків якоюсь іншою, коротшою дорогою. І та коротша дорога лежала крізь цегляну стіну складу. Дон рвучко повернув праворуч, просто до стіни, і раптом зник. Тепер мені здається, що якби я одразу ж повернув за ним, то теж зміг би там пройти. Та я зупинився на тротуарі й лише дивився на те місце, де він щойно стояв. Потім простяг руку й доторкнувся до стіни: вона була всуціль цегляна.

— Дарма, Дональде, — мовив я. — Настане день…

І почвалав сам-один до літаків довгою дорогою поза складом.

— Дональде, — сказав я, діставшись до нашого льотного поля, — я дійшов висновку, що ти просто не живеш у цьому світі.

Він здивовано зиркнув на мене з крила, де навчався заливати бензин до баку.

— Звісно, що ні. Ти можеш назвати мені бодай когось, хто живе в цьому світі?

— Як це розуміти? Чи можу я назвати когось, хто живе в цьому світі? Та я! Я живу в цьому світі!

— Чудово, — мовив він, так наче я самотужки спромігся розкрити якусь приховану таємницю. — Нагадай мені, щоб я сьогодні заплатив за твій обід… Мене вражає, як ти дедалі посуваєшся у своєму навчанні.

Він знову підкинув мені загадку. В його словах не ховалось ні сарказму, ні іронії — він говорив те, що думав.

— Що ти хочеш цим сказати? Звісно, я живу в цьому світі. Я і ще близько чотирьох мільярдів інших людей. А от ти…

— О боже, Річарде! То ти серйозно! Все, за обід не плачу! Ні за біфштекс, ні за пиво, взагалі ні за що! Я подумав був, що ти добувся до головних істин… — Дон урвав мову й подивився на мене з гнівом і жалем. — Ти таки впевнений у цьому. Т ти живеш у тому самому світі, що й… якийсь біржовий маклер, еге ж? І гадаю, й твоє життя геть змінила нова політика громадської безпеки, з її обов’язковим переглядом банківських цінних паперів, з інформацією про вклади акціонерів, які втратили п’ятдесят і більше відсотків на акціях? Ти живеш у тому самому світі, що й шахіст, який грає в турнірах? Цього тижня повним ходом іде відкритий чемпіонат Нью-Йорка за участю Петросяна, Фішера й Брауна, які змагаються в Манхеттені за півмільйонний грошовий приз. Тоді дозволь тебе запитати: що ти робиш тут, серед поля в Мейтленді, штат Огайо? На своєму «Фліті» випуску тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року ти приземлився на цій фермерській ділянці, маючи важливі життєві здобутки: дозвіл власника ферми, людей, охочих здійснити десятихвилинну повітряну прогулянку, технічне обслуговування авіаційних двигунів фірмою «Кіннер», смертельний страх перед грозою з градом… То скільки людей, на твою думку, живе в цьому світі? Ти сказав: чотири мільярди? І оце ти стоїш переді мною і твердиш, ніби чотири мільярди людей не живуть у чотирьох мільярдах окремих світів, і сподіваєшся, що я тобі повірю? — Він аж засапався — так швидко говорив.

— А я вже майже відчував смак отого біфштекса з тертим сиром… — озвався я.

— Вибачай. Я б залюбки заплатив за нього. Та, на жаль, усе вже минулося, все позаду й міцно забуте.

І хоч я тоді востаннє звинуватив Дона в тому, що він не живе в цьому світі, я ще довго не міг збагнути слів, на яких розгорнувся Посібник:

Якщо

ти прикидатимешся

якийсь час вигаданою особою,

то зрозумієш, що вигадані особи

бувають іноді реальніші за тих,

що мають тіло і живе серце

у грудях.

Твоє сумління

є мірилом чесності

твого себелюбства.

Прислухайся до цього

уважно.

— Усім нам вільно робити те, що ми хочемо, — сказав Дон того вечора. — Хіба це не просто, відверто і ясно? Хіба це не чудовий спосіб управляти всесвітом?

— Майже так. Але ти забув одну вельми важливу обставину, — зауважив я.

— Он як?

— Усім нам вільно робити те, що ми хочемо, поки ми не завдаємо шкоди нікому іншому, — докірливо сказав я. — Я знаю, ти мав це на думці, але ти мусиш говорити про це вголос.