Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Я впевнено ступив на берег… занурився у нього з головою і вмить пішов на дно, в жахливе чорне підземелля. Я одчайдушно виборсувався на поверхню, тамував віддих, щосили гамселив руками, щоб дістатися твердої води й ухопитися за край ставка.

Дон сидів на траві і реготав.

— Ти здібний учень. Ти про це знаєш?

— Ніякий я не учень! Допоможи мені вибратися звідси!

— Сам вибирайся.

Я припинив боротьбу. Треба побачити землю твердою, і я одразу ж зможу видряпатись. І я побачив її твердою… І видряпався на поверхню, затверділу, вкриту кіркою з чорної грязюки.

— Чоловіче, ну й добряче ж ти забрьохався!

— А-а-а! — Я витрушував грязюку з чуприни, виколупував з вух. Нарешті поклав свій гаманець на траву, підійшов до рідкої води і почистився традиційним вологим способом.

— Здається, існує кращий спосіб почиститись.

— Атож, можна зробити це значно швидше.

— Помовч. Сядь лишень отам, усміхнись і дай мені самому розміркувати.

— Гаразд.

Кінець кінцем, я пішов до «Фліта» такий самий забрьоханий, перевдягся й повісив сушитися мокрі речі.

— Річарде, тільки не забудь, що ти сьогодні вчинив. У наш освічений час легко сприйняти це за сон чи якісь давні чудеса. Ніщо добре не є чудом, ніщо приємне не є сном.

— Ти кажеш, що весь світ — це сон і часом вельми приємний. Захід сонця. Хмари. Небо.

— Ні. Образ — це мрія. Краса — реальність. Ти здатен добачити між ними різницю?

Майже зрозумівши його, я кивнув. А згодом крадькома зазирнув до Посібника.

Світ —

це твій зошит для вправ, на сторінках

якого ти розв’язуєш свої задачі.

Це — не реальність,

хоч там ти можеш відобразити реальність,

якщо забажаєш цього.

Тобі вільно також

писати в ньому нісенітниці

чи неправду або ж виривати

сторінки.

Справжнім гріхом

є обмеження Сущого.

Не роби цього.

Лагідного теплого полудня у проміжку між зливами ми простували вологими тротуарами, повертаючись із міста.

— Ти можеш проходити крізь стіни, правда ж, Доне?

— Ні.

— Коли ти на щось відповідаєш «ні», я знаю, що це «так». Це означає, що тобі не подобається, як поставлено запитання.

— Як ти вважаєш, ми загалом спостережливі? — запитав Дон.

— Проблема полягає в «пройти» чи в «стінах»?

— Так, а ще гірше, що твоє запитання припускає, ніби я існую в одному обмеженому часі-просторі й рухаюся до іншого часу-простору. Сьогодні я не маю настрою сприймати такі припущення.

Я спохмурнів. Він знав, про що я запитую. То чом би не відповісти прямо, замість примушувати мене самого відкривати його секрети?

— Це невеличкий засіб допомогти тобі бути точним у мисленні, — м’яко мовив він.

— Гаразд. Ти можеш справити враження, ніби здатен проходити крізь стіни, коли тобі цього захочеться. Так звучить краще?

— Краще. Та якщо ти хочеш бути точним…

— Мовчи. Я знаю, як висловити те, що маю на думці. Ось моє запитання. Як воно виходить, що ти можеш створити ілюзію обмеженого відчуття особистості, вираженого в цій вірі у просторово-часовий континуум, що у вигляді твого «тіла» проходить крізь ілюзію матеріального обмеження, яке має вигляд стіни?

— Добре сказано, — оцінив він. — Коли ти ставиш запитання належним чином, воно вже і є відповіддю. Хіба не так?

— Ні, запитання не може відповісти само на себе. Як ти проходиш крізь стіни?

— Річарде! Ти майже тримав у руках правильну відповідь, а тоді розбив її на друзки! Я не можу проходити крізь стіни… Кажучи так, ти припускаєш те, чого я аж ніяк не сприймаю, а якщо і сприйму, то відповідь буде: ні, я не можу.

— Але ж, Дрне, висловити все достоту як належить надзвичайно важко. Хіба ти не знаєш, що я маю на думці?

— Виходить, як важко, то ти й не пробуєш цього зробити? Ходити теж було попервах надзвичайно важко, але ти напрактикувався, і тепер це тобі за іграшку.

Я зітхнув.

— Гаразд. Забудь про те запитання.

— Забуду. Але я теж маю запитання: а ти можеш? — Він поглянув на мене так, наче ніщо в цілому світі його не турбувало.

— Отже, ти кажеш, що тіло — це ілюзія і стіна — теж ілюзія, але особистість — це реальність, і вона не вкладається в рамки ілюзій.

— Я такого не казав. Це сказав ти.

— Але ж це правда.

— Ну звісно, — погодився він.

— Як ти це робиш?

— Річарде, ти нічого не робиш. Ти бачиш, що воно вже зроблено, і край.

— Ха, як тебе послухати, то це зовсім легко.

— Так само, як і ходити. Потім дивуєшся, чому так важко було цього навчитись.

— Доне, проходити крізь стіни — для