Король стрільців - Іван Керницький

За горами та ріками, за мурами та за дротами стояв собі табір. А в таборі оцьому, дарма що замешкувала його щось понад тисячка переселенців, був усього-на-всього лише один швець! Ой, брешу, не так: був ще один шевських діл майстер, та, заслужившись немало в ділянці торгівлі коров'ячим м’ясивом, талановитий цей чолов’яга осягнув небавком титул магістра ветеринарії і таким чином геть відчихолився від чесного шкуродерського цеху. Та й був ще один недокінчений шевський термінатор, але той зразу обняв пост підначальника в харчовому магазині. Так що дійсний і безпосередній зв’язок з проблематикою дратви й копит затримав лише цей єдиний ремісник, що про нього ми згадали на вступі.

Ну і парсуна ж то була, цей наш ясновельможний пан швець! Куди там до нього рівнятись голові Таборової Управи, чи навіть і самому командантові Пожежної Сторожі, хоч який він нам завзятий та вусатий козарлюга вдався!

Та що й казати: я не знаю, чи де-небудь, коли-небудь і в якому-небудь уряді товпилась така велика черга народу, як перед нашою шевською майстернею. А скільки то мольби, скільки просьби треба було, щоб у майстерні з великої ласки підбили вам підметки, чи приліпили дурну прищіпку! А що вже до винагороди та всяких даяній, приношеній і тому подібних ребухів — то й шкода говорити!.. Ще зразу світла шевська канцелярія вдоволялась грішми й американськими цигарками, та лише з верблюдом на образку. Потім валюта раптом переіначилась, і в вас за роботу правили або свіженьке масло, або чоколяду. Та згодом нашому майстрові проїлись масло й чоколяда, і йому забаглося дактилів та мігдалів. А коли сприкрились дактилі та мігдали, він став вигадувати такі невидані витребеньки та забагав чогось такого, що його, може, і на світі немає. А нещасний, запроторений народ носив та й носив, пхав та й пхав, з-під землі добував, а затикав біді горло, бо мусів, бо хоч і кожний з нас прийшов босий на світ, то це ще доказ, що всі ми мусимо босоніж по світі ходити.

B тому самому бараці, де була шевська майстерня, жив також пан Аполлон Рибка з сім’єю. Та не в тому справа, що він там жив, та й що мав таке прекрасне клясичне ім’я, та й що був колись доцентом краківського університету і понаписував скирту вчених книжок, перекладених, до речі, на чотири заграничні мови. Справа, бачите, ось у чому: якби колись, ненароком, вибухла наша держава, а в цій державі я мав посаду достойника, що розділює ордери та хрести за хоробрість, то першої кляси хрест за геройські подвиги я присилив би на грудь доктора Аполлона Рибки! За віщо?.. За те, що він відважився і дав себе насильно евакуювати, обвантажений сімейкою в числі десятеро осіб, при чому тая десята особа подорожувала «зайцем» у матірному лоні аж до Штрасгофу, і щойно там явно-славно прилучилася до транспорту. Ну, що ви на це скажете? Гм?.. Така собі на нинішній скрутний час «невеличка сімейка» з десяти осіб, — в тому лише шестеро юнаків, шість розбийголов, шість непосидющих вітрогонів, що то кожний — коли не альпініст, то пластун, як не пластун, то копун, або якийсь інший фізкультурник!.. Попробуйте ви їх приодіти та взути! Чи ж то не сизифовий труд, чи ж то не безприкладне геройство — взяти на свої плечі такий непосильний понадлюдський тягар? Ще там з одежиною було пів біди-лиха, тим сушила свою голову пані добродійка, та вже просто в могилу заганяла доктора Рибку вічна турбота: що його придумати й як поштудерувати, щоб сімейка не лазила боса. Ота настирлива турбота приневолила кінець кінцем доктора Рибку кинути посаду в таборовій гімназії, бо нікому було щоднини сидіти сиднем у шевця та вговорювати його, та принукувати і наполягати, щоб латав сімейні шкраби і шкрабенята.

Ну, а що вже вишасталась вся сім’я на цього майстра, то й нічого казати: діти, бувало, вдома ледве чи коли-небудь скоштували, який смак у чоколяді чи в родзинках, — все мандрувало до шевця. А вслід за їстивними продуктами помандрували з хати інші статки: льорнетка, шлюбні обручки, килим, «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва» в золочених рамах і радіоприймач.

Аж настало таке люте врем’я, що й нести вже не було що і платити нічим, а подрантаного ходяччя назбиралося, хоч гать гати. Прийшов тоді доктор Рибка до ясновельможного пана майстра та й каже:

— Пане майстер, — каже, — така і така річ: роботи для вас, як бачите, маю без кінця і міри, та тільки сам уже не знаю, чим вас за неї гонорувати. Може, зробимо так: потрудіться, будь ласка, до нас до хати, пооглядайте собі все те, що там ще залишилось, і що припаде вам до вподоби — те й беріть.

— О’кей! — великодушно згодився пан майстер. — Може бути і так, я свій чоловік, зі мною, як з дитиною.

Заходять у хату, доктор Рибка порозмикав навстіж всі шафи і куфри, які вже віддавна світили голим дном, пан майстер досвідченим оком бистро зорить та мишкує сюди-туди… і неохотно крутить носом. Справді: сама мізерія!.. Шо тут брати?.. Раптом очі в нього заблисли: помітив новенький фотографічний апарат!

— Пане докторе! — каже він тоді. — Ви знаєте, що я вам ніколи в нічому не відмовив і завжди старався йти на руку… Дайте мені оцю штуку, оцей ніби апаратик, а я сумлінно обіцяю вам, що буду облатувати вашу многолюдну сімейку так довго, доки УНРРА не перетранспортує її до Параґваю чи до Патагонії, де, очевидячки, взуття — річ зовсім безпотрібна.

— Добре, — відповів пан Рибка, — йшли ви мені на руку, піду і я вам та відступлю вам цю штуку, але в заміну за три пари копит, жменю кілків, кільце дратви та й клапоть шкіри на латки. Згодні ви, пане добродію, на таке діло пристати?

— Авжеж, що згодний! — аж підскочив на радощах пан майстер. — Та пане докторе, та за такий апаратик я вам відступлю не то що три пари копит і жменю кілків — за нього я вам віддам цілу майстерню, з усім крамом та з усіма причандалами, з