Король стрільців - Іван Керницький

Ой-ой!.. Як ми таке сказали, то так, гей би осине гніздо патиком зрушили або гадюче кубло роздражнили! Як заворушиться жіноцтво — верещить, біситься, дуріє! А моя шлюбна жінка, довго не розмишляє та просто з сокирою до мене пре.

— Ледацюги! — кричить. — Лежні, нероби! Страйкувати вам захотілось? Горічеревом вилежуватись? В карти грати? Ви що? Табір хочете заголодиги, неповинних жінок та дітей голодом поморити? А чим же кухня варитиме, коли дров не стане?.. І кому ви, гаспиди окаянні, наперекір робите?.. Та ж самим собі! Ми цікаві знати, що ви нинька на вечерю будете жерти?

Ну, в цьому пункті, нікуди правди діти, трохи нас жіноцтво змітиґувало… Бо якось, дивним-дивом, нікому з нас і не прийшло на гадку, що воно й насправді: коли застрайкує наша бригада, то не стане дров на кухні, а не стане дров на кухні, то ввесь їстивний апарат скаже: «Стоп»!.. Ну, але де це написано, що ми мусимо вічно страйкувати? Страйк страйкові не рівний… В такій, скажім, Америці, робітник як застрайкує, то вже поладу нема, страйкував би вічно, а в нас — демократія ще в пеленках, ми собі отак, по-домашньому: сьогодні застрайкували, а завтра, схочемо, стаємо на роботу. Ну, добре, але ж це наша справа, це — ваша справа, справа команданта табору, а яким правом баби пхають туди свого носа? А вже найгірше заболіло в нас серце, що тут же на очах інвентар псується, пропадає… Бо скажіть самі, пане голово, куди там істоті жіночого ґатунку до лісопильного чи дроворубного ремесла братися? Закрадається тітка з сокирою до поліна, як жид, а з ногами то хіба мусіла б до цебрика влізти, щоб пальців не обрубати… Стільки пожитку з їхньої роботи, що всюденінька насмітили, та пили затупили, та сокири повизублювали.

— Достойні пані! — просимо їх ще раз в інтелігентний спосіб. — Ми знаємо, що фізкультура і спорт теперечки дуже в моді, і що такий спорт, як лісорубний, вельми пожиточний, бо може кожному з нас знадобитись у недалекому майбутньому, байдуже, куди нас повезуть — на схід чи на захід. Та все має свої межі. Поґзилися ви тутеньки, погерцювали, помахали сокирами та язиками, — йдіть же тепер з Паном Богом додому. Ми не мішаємось до ваших «кружків», горшків і «садків», не мішайтеся і ви до нашого діла.

Тільки всього ми сказали… Більш нічого!.. Ой-ой, Боже мій! Раптом моя Параска як кине гасло «Бий дармоїдів!» — і на цю команду все жіноцтво як розпорошиться в розстрільну, як прискочить до наколених дров, що стояли в купках, як не візьме нас у перехресний вогонь!.. Пане голово, ви вчений чоловік та й скінчили школи, ви, либонь, мусіли читати тую книжечку, що зветься «Слово про Ігорів похід»… А коли ви її читали, то, певно, пригадуєте собі, як там в одному місці пише, як люта половецька орда засипала наших стрілами, аж їм сонце затьмилося… Отак і нам, сіромахам, затьмилося сонце, отак і над нами почорніло небо, та й не тільки небо, нам і в очах почорніло та й померкло, коли наше жіноцтво гірш тієї орди стало нас бомбардувати рубанцями!.. Зустрівшись віч-на-віч з таким споконвічним бабським «Ф-2», члени нашого комітету розбіглися куди кого ноги понесли. Все ж таки двома комітетчиками мусіла заопікуватись таборова амбулаторія, а нам, з приявними тут, на залі, паном Чуперчуком та й паном Трохименком, так лише злегка перепало…

— Ба! — вмішався в балачку ще один з членів делегації, пан Гриць Чуперчук, що був родом з Ямного. — Мой, вам то, може, злегка перепало, не перечу, але я, аді, яку красну пам’ятку над самим оком віфасував! Та й ви, любчику, не кривдуйтеси та й не марикуйте, вас хоч ваша рідна жінка обушиною по хребті оперезала!.. А за що мене зовсім чужа особа, пані добродійка Балачинська з 1-го бльоку смерічковим круглєком у чоло свиснула? Звідки мені гака притехція: ні вона мені кума, ні сваха, ні жадне своє… А ще й рахуєтьси наша зв’язкова від суспільної опіки… Файна мені опіка — трохи ока на верх не висадила!

— Да-да! — докинув своє слово гіркої правди Юхим Юхимович Трохименко, колишній донбасівський шахтар. — Воно, конешно, трохи нас женщини наколотили, це хвакт, та гірше лихо, що зараз погана слава про нас по таборі пішла. Виходить таке діло, що оце хоч бери і з табору тікай! Куди не повернешся — кругом від тебе стороняться, точно від зачумленого, ще й тебе черню та руїнницьким аліментам називають… А моя Фекла — таки прямо мені каже, що я п’ятій колоні за юдин гріш продався!.. Тьфу, тьфу, прости Господи, даже і слухати не приятно.

— Так! Оце у вас, пане голово, називається «демократія»? — зробив кінцевий висновок пан Онисько Макогін. — Панове, це ж диктатура, це терор, якого ще світ не бачив! Панове, і ви так-во спокійно можете дивитись, як розбещене жіноцтво ломить святі демократичні свободи, топче Атлянтійську карту? Панове, ми, люди світа праці, домагаємось забезпеки та охорони перед бабським насильством! Ми жадаємо від вас, щоб ви, як найвищий чинник, вжили свого торитету і як стій розігнали кобіт по бараках.

Пан голова безрадно здвигнув раменами:

— Так, панове, але ж, кінець кінцем, хтось мусить нарізати та наколоти дров хоч би на завтрішній обід. А раз ви страйкуєте…

— Та ми вже не страйкуємо! — загомоніли в один голос члени комітету і затріпали руками, як би відхрещувались від чорта. А пан Онисько Макогін з нетаєною досадою добавив:

— Не страйкуємо, бо наш народ до демократії не доріс!

— Ну, як так, то це інше діло, — каже пан голова. — Та ви подумайте, мої панове, хто тепер відважиться приступити до нашого жіноцтва, коли воно таке роз’юшене? Післав би туди поліцію, та просто серця не маю висилати безборонних хлопців на певну смерть чи каліцтво. В жіночих руках — сокири, поліна, а в поліцистів тільки й озброєння, що білі перев’язки на рукавах.

— Може б, так пожежну сторожу змобілізувати? — піддав думку пан секретар.

— Це, між іншим, уже