Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

Чи хмарою насуне десь отара,

Чи лавою надходить враже військо

Із гір у діл — отару захистим,

На військо вдарим. Нині ж він прошкодивсь:

Ти йдеш — а він про те не сповіщає,

І не змогли ми гідно вшанувать

Достойну гостю. Цю тяжку провину

Він кров'ю б досі вже спокутував,

На горло скараний. Але тепер

В твоїх руках покара і пощада.

Г е л е н а

Ти дарував мені високу власть

Судді й цариці, і хоч я гадаю,

Що ти мене лиш вивірити хочеш,

Звершу судді найперший обов'язок —

Послухать винуватця. Говори!

Б а ш т о в и й   Л і н к е й

Дай вклониться, подивиться,

Смерть моя, моє життя!

Богом послана цариця —

Лиш тобі мої чуття.

Ждав я рано, що на сході

Вирне світла джерело,

Та неждано в пишній вроді

Сонце з півдня ізійшло.

І в той бік звернувся весь я;

Замість падолів і гір,

Замість далі піднебесся

Лиш його вбачав мій зір.

Я удався винозорим,

Мов у лісі темнім рись,

Та серпанком півпрозорим

Очі раптом понялись.

Ледве мріє щось там тьмяне —

Вежа? Брама? Вал? Стіна?

Мла рідіє, мла мов тане —

Аж богиня вирина!

Сяйво миле полонило

Серце й душу, все єство;

Нещасливця осліпило

Красотою божество.

Я забув, що на сторожі,

Не трубив мій вірний ріг…

Вбий мене — і я без дрожі

Згину в тебе біля ніг.

Г е л е н а

Не випада мені карать за злочин,

Що через мене стався… Скрізь і всюди,

Собі на безголов'я, пориваю

До безуму серця мужів, які

Себе й других ладні згубить за мене.

Боги й напівбоги, герої й демони

За мене бились, шарпались, боролись

І за собою по світах водили…

Первинна, вже накоїла я лиха,

Вторинна ж, і третинна, й четвертинна[232] —

Ще більше! Увільни цього бідаху.

Кого знетямив бог, невинен той.

Лінкей виходить.

Ф а у с т

Володарко! Здивовано я тут

І влучницю, і влученого бачу,

І лучницю, і враженого нею…

Ось стріли знов за стрілами летять

І в мене б'ють, дзижчать навкруг, пернаті,

Пронизуючи наскрізь замок мій.

Що я тепер? Бентежиш ти мені

Знічев'я вірні слуги й кріпкі мури;

Боюсь, що й військо скориться моє

Тобі, непереможно-переможній.

Що ж діяти? Мабуть, себе і все,

Що мав своїм, — тобі віддати мушу…

Дозволь мені до ніг твоїх схилитись

І вільно й щиро визнати тебе

Царицею, єдиною віднині.

Л і н к е й

(несучи скриню; слуги за ним несуть ще декілька)

Могутня владарко, я знов

На тебе глянути прийшов!

Хай подивлюсь на вроди чар,

Убог, як раб, багат, як цар.

Чим був я перш? Чим став тепер?

Чи я вродивсь, чи я помер?

В очах моїх, немов крізь сон,

Мигоче твій сліпучий трон.

Зі сходу ми юрбою йшли

І захід весь мов залили;

Народ повсюди плив, як плав,

Передній заднього не знав.

Один поліг, другий надбіг,

І третій з ратищем настиг,

Скрізь за одним валило сто,

На вбитих не вважав ніхто.

Нестримний був той наш похід,

Ми йшли й горнули все під спід,

Де я сьогодні панував,

Там завтра інший плюндрував.

Усе ми брали на трапку:

Ті білу челядь, хто яку,

А ті — бики, а ті — воли,

А інші коней знов вели.

Я ж на абищо не хапавсь,

Я тільки в рідкіснім кохавсь,

І те, що в інших теж було,

Кидав я геть, як бите шкло.

Я всюди нишпорив скарбів,

І зір мене несхибно вів,

Бо він до всіх кишень сягав,

Крізь віко скрині прозирав.

Без ліку злота я надбав

І самоцвітів назбирав.

Бери що хоч — ось чудо з чуд,

Великий ярий ізумруд.

Найкращий жемчуг-жемчужок

Візьми собі для сережок;

Нá засоромлений рубін —

Зблід від твого рум'янцю він.

Візьми увесь коштовний скарб,

Що грає змінним блиском фарб;

Складаю я тобі до ніг

Набуток ратних діл моїх.

Багато скринь вже на виду,

А треба буде — ще знайду:

З твоєї ласки я б тут звів

Палату цілу з тих скарбів.

Лиш зійдеш ти на трон ясний,

І вже схиляються як стій

Багатство, розум, сила й міць

Перед царицею з цариць.

Те все добро було моє,

Тепер воно твоїм стає;

У чім я мав життя мету,

Вбачаю нині суєту.

Все те зів'яло й полягло,

Неначе скошене зело;

Та як привітно глянеш ти,

Все буде знов рости й цвісти.

Ф а у с т

Неси назад набуток бойовий,

Коли без гани, то й без нагороди.

І так уже усе належить їй

У замку — чи заведено давати

Окремо щось?