Вибрані твори. Том I - Бернард Шоу

Тренч. О, щодо мене, то я не хочу. Я пiду додому. Нема про що вже говорити.

Лiкчiз. Нi, не йдiть. Заждiть одну хвилину, бо потiм у нас iз Кокеном не буде часу, щоб їхати до вас. Ви ж нас почекаєте, правда ж? Ну ж, будьте ласкавенькi.

Тренч. Ну, добре, якщо ви хочете — гаразд.

Лiкчiз (жваво). Ну, я ж знав, що ви погодитесь!

Сарторiюс (на дверях до кабiнету до Кокена). Нi, прошу вас спершу. (Кокен манiрно вклоняється i проходить до кабiнету).

Лiкчiз (на дверях, тихо до Сарторiюса). Нiколи у вас не буде такої розпорядливої людини, як я. (Виходить, смiючись, до кабiнету в супроводi Сарторiюса).

Тренч, зоставшись на самотi, обережно озирається й прислухається хвилину. Потiм навшпиньках пiдходить до рояля i спирається на нього iз схрещеними руками, втопивши погляд у Бланшевого портрета. В цю мить сама Бланш з’являється у дверях кабiнету. Побачивши, чим вiн зайнятий, вона тихенько причиняє за собою дверi i пiдкрадається до нього, невiдступно стежачи за ним. Вiн випростовується iз спертого положення i бере портрета з мольберта, тримаючи його у витягненiй руцi; тодi, кидаючи другий погляд навкруги себе, щоб переконатися, що нiхто за ним не стежить, вiн бачить Бланш щiльно бiля себе. Вiн пускає портрета з рук i видивляється на неї, цiлком розгубившись.

Бланш (сварливо). Ну, що ж? Ви знову прийшли сюди. Вам не забракло пiдлоти знову прийти до цього дому. (Вiн червонiє й робить крок назад. Вона безжалiсно переслiдує його). Яке ви, одначе, мусите бути нiкчемне створiння! Чому ви не забираєтесь геть? (Червоний i тремтячий, вiн кидається ображено до столу по свiй капелюх, але коли з капелюхом вiн рушає до дверей, вона навмисне стає на його шляху, так що вiн мусить зупинитись). Я не хочу, щоб ви лишились. (Хвилину вони стоять одне проти одного, майже щiльно стикаючись: вона — з викликом, глузливо напiвзабороняючи, напiвзакликаючи його йти далi, сповнена поривання неприхованого тваринного збудження. Його раптом вражає думка, що вся ця лють — еротична, що це вона залицяється до нього. Його очi блискають, в куточках уст з’являється лукавий вираз; силкуючись удати байдужiсть, вiн повертається просто назад, до свого стiльця, i розташовується на ньому, склавши руки. Вона йде слiдом за ним). Так, я забула: ви довiдались, що тут можна заробити грошенят. Лiкчiз вам сказав. Ви, такий некорисливий, такий незалежний, що не могли нiчого взяти в мого батька. (Пiсля кожного речення вона чекає, стежачи, яке враження справила). Гадаю, що ви будете намагатись переконати мене, що ви прийшли сюди з великою фiлантропiчною метою — ощасливити цих бiдарiв, вiдбудувавши будинки, га? (Тренч витримує свою позу i мовчить). Так, бо мiй батько примушу є вас це зробити. А Лiкчiз винайшов спосiб, як мати з цього прибуток. О, я знаю тата i знаю вас. І заради цього ви повертаєтесь сюди, — в дiм, де вам вiдмовлено… де вас вигнали геть! (Обличчя Тренчевi темнiє: її очi спалахують, коли вона бачить це). Ага, пригадуєте? Ви ж знаєте, що це так було, ви не можете цього заперечувати. (Вона сiдає i трохи зм’якшує свiй голос, удаючи, що їй шкода його). О, мушу вам сказати, що у вас жалюгiдне обличчя, Гаррi, над-зви-чай-но жалюгiдне! (На словi «Гаррi» вiн розтуляє схрещенi руки: на його обличчi з’являється легка посмiшка передбачуваної перемоги). А ви ж — джентльмен, з таким високим становищем, з такими гоноровитимиродичами, такий обачний щодо того, звiдки беруться вашi грошi! Ви дивуєте мене. Але ж справдi, дивуєте. Менi здається, що коли ваша родина не прищепила вам нiчого iншого, вона принаймнi мусила прищепити вам хоч дуже поважний вигляд, га? (Вiдповiдi нема). Ну, так я можу вас запевнити, що нi; ви маєте надто смiшний вигляд; дурнiшого вигляду не можна й мати, — ви не знаєте, що казати, не знаєте, що робити. А втiм, не знаю навiть, що можна сказати, щоб виправдати таку поведiнку. (Вiн дивиться просто перед себе i складає губи так, наче пiдсвистує. Це роздратовує її, й вона стає надмiрно ввiчлива). Боюсь, що я вам заважаю, докторе Тренчу (пiдводиться). Не хочу вас бiльше турбувати. Ви, здається, так чудово себе почуваєте тут, як удома, i менi треба прохати у вас пробачення, що я залишу вас на самотi. (Вона удає, нiби хоче йти до дверей, але вiн анi ворушиться; вона повертається i пiдходить ззаду до його стiльця). Гаррi! (Вiн не повертається. Вона пiдходить на крок ближче). Гаррi, я хочу, щоб ви вiдповiли менi на одне питання. (Серйозно, зупиняючись над ним). Подивiться менi просто в обличчя! (Вiдповiдi нема). Чуєте? (Кладе йому руку на плече). Поди-вiться ме-нi в обличчя. (Вiн дивиться просто перед себе. Вона зненацька стає побiч нього на колiна, грудьми проти його правого плеча й, беручи його руками за обличчя, рiзко поверає до себе). Гаррi, що ви зробили б оце зараз з моєю фотографiєю, якби ви гадали, що ви самi? (Йому обличчя викривляється, бо вiн намагається не посмiхнутись. Вона простягає до нього свої руки й стискає його в екстатичних обiймах, додаючи з шаленою нiжнiстю). Як ти смiєш торкатись будь-чого, що належить менi? (Дверi кабiнету одчиняються, чути голоси).

Тренч. Хтось iде, чутно. (Вона пiдскакує, сiдає на свого стiльця й одсуває його якомога далi. Кокен, Лiкчiз i Сарторiюс входять з кабiнету. Сарторiюс i Лiкчiз пiдходять до Тренча. Кожен наближається до Бланш з найуїдливiшим виглядом).

Кокен. Як ви себе почуваєте, панно Сарторiюс? Саме час для повороту l’enfant prodigue, еге ж?

Бланш. Аякже, пане Кокене. Дуже рада вас бачити. (Подає йому руку, яку вiн ґалантно цiлує).

Лiкчiз (лiворуч до Тренча, тихо). Що чути новенького, пане Тренчу?

Тренч (до Сарторiюса праворуч). Я приєднуюсь… з вiдшкодуванням чи без вiдшкодування. (Потискує Сарторiюсовi руку. Покоївка саме з’являється на дверях).

Бланш. Вечеря готова, тату!

Кокен. Дозвольте мнi…

Усi виходять: Бланш попiдручки з Кокеном; Лiкчiз жартiвливо бере Сарторiюса пiд одну руку, Тренча пiд другу.

Професія пані Ворен

Дія перша

Лiтнiй полудень у садку на схiдному схилi пагорка (мiсцевiсть на пiвдень вiд Гезлмiра в графствi Саррi). На пагорку, в лiвому кутку саду, видно котедж iз солом’яним дахом i ґанком. Лiворуч вiд ґанку велике ґратчасте вiкно. На задньому