Вибрані твори. Том I - Бернард Шоу
Бланш. Я зовсiм не опираюся. Не розумiю, про що ти говориш.
Хоче пiдвестися й одiйти.
Сарторiюс (хапаючи її за руку й затримуючи її на колiнах). Зажди, моя дитино; ти не повинна зi мною ховатись, так наче я чужий для тебе. Ти мордуєшся, бо…
Бланш (шалено видираючись од нього, говорить встаючи). Якщо ти скажеш це, тату, я вб’ю себе. Це не так. Якби вiн ще сьогоднi ж, цього вечора був тут перед мене, на колiнах, я б радше з дому втекла, анiж знесла б це. (Схвильована, виходить. Сарторiюс дуже стурбований, знов повертається до вогню).
Сарторiюс (похмуро позираючи на полум’я). Якщо я тепер наполягатиму на своєму, прощай спокiй на кiлька мiсяцiв. Доведеться жити наче iз сторонньою людиною, як iз службовцем чи служником. А якщо поступлюся тепер,доведеться поступатися й завжди. Ну, та що ж! Нiчого не зробиш. Я все своє життя завжди додержував свого, але ж це мусить колись скiнчитись. Вона молода, хай буде тепер черга на неї. (Входить покоївка).
Покоївка. Прошу вас, пане, пан Лiкчiз притьмом хоче вас бачити у дуже важливiй справi, — що торкається в а с, вiн так звелiв сказати.
Сарторiюс. Пан Лiкчiз! Ви хочете сказати, отой Лiкчiз, що, було, приходив сюди в моїх справах?
Покоївка. Так, пане. Але ви б його тепер, пане, i не впiзнали б.
Сарторiюс (хмурячись). Гм! Мабуть, зголоднiлий. Прийшов просити?
Покоївка (жваво заперечуючи таку думку). О-о-о, нi, пане. Справжнiсiнький джентльмен! Пальто — тюленячої шкури! Приїхав, пане, у колясi, такий виголений i чистий! Я певна, пане, що вiн збагатiв.
Сарторiюс. Гм! Заклич но його.
Лiкчiз, що чекав на дверях, зразу входить. Змiна в його виглядi разюча. Вiн у вихiдному вбраннi i в пальтi, пiдбитому хутром, яке виблискує усiма тигровими барвами. На сорочцi, на грудях — дiамантова застiбка. Шовковий капелюх найблискучiшого чорного кольору. Розкiшний золотий годинниковий ланцюжок ґiрляндою звисає на жилетi, дещо гладшому, нiж колись. Вiн виголив свої бакенбарди й вiдростив вуса, кiнцi яких закрученi й гострi. Пiд Сарторiюсовим мовчазним поглядом вiн стоїть, посмiхаючись i даючи собою помилуватись, надзвичайно задоволений з враження, яке вiн справив. Покоївка не менш задоволена iз своєї участи в такому несподiваному видовищi i, сяючи, виходить, сповнена новин для кухнi. Лiкчiз завершує ситуацiю, з трiумфом кивнувши Сарторiюсовi.
Сарторiюс (опам’ятавшись, вороже). Ну, що ж?
Лiкчiз. Чудово, Сарторiюсе, дякую.
Сарторiюс. Я вас, пане, не питав, як ви себе почуваєте, i ви це знаєте, гадаю, не гiрш од мене. Яку ви до мене маєте справу?
Лiкчiз. Справа така, Сарторiюсе, що як мене зустрiнуть менш ввiчливо, анiж менi це до вподоби, то я можу податися з нею й десь-iнде. Ми з вами тепер — рiвнi люди. Це грошi були колись-то менi за хазяїна, а не ви — можете не заноситись. Теперечки ж, коли я — незалежна щодо грошей людина…
Сарторiюс (рiшуче пiдходячи до дверей й широко їх одкриваючи). Можете собi потiшатися iз своєї незалежности поза межами мого дому. Вона менi тут не потрiбна.
Лiкчiз (пробачливо). Та ну ж, Сарторiюсе, не будьте впертий. Я прийшов до вас як друг, щоб покласти вам грошей у кишеню. І нема чого удавати, що вас не цiкавлять грошi. Га?
Сарторiюс (вагається, але кiнець кiнцем зачиняє дверi, кажучи обережно). А скiльки?
Лiкчiз (переможно, йдучи до Бланшевого стiльця й скидаючи пальто). Ага! Ось тепер то ви балакаєте у свiй звичайний спосiб, Сарторiюсе. Тепер, сподiваюсь, ви запропонуєте менi сiсти й зручно розташуватись.
Сарторiюс (вертаючись од дверей). Я маю охоту спустити вас потилицею iз сходiв, ледарю ви проклятий.
Лiкчiз (аж нiяк не збентежений, вiшає своє пальто на спинку Бланшевого стiльця, заразом витягуючи сиґарницю iз однiєї з кишень). Ми з вами, як на мене, надто вже до пари, щоб я брав за погане те, що ви кажете, Сарторiюсе. Берiть сиґару.
Сарторiюс. Тут не палити: це кiмната моєї дочки. Втiм — сiдайте, сiдайте. (Вони сiдають).
Лiкчiз. Мої справи потрохи пiшли гаразд, вiдколи ми бачились востаннє.
Сарторiюс. Та ж бачу.
Лiкчiз. Почасти я завдячую це вам. Це вас дивує?
Сарторiюс. Мене це не обходить.
Лiкчiз. Ви так гадаєте, Сарторiюсе, бо вас нiколи не обходило, як iшли м о ї справи, поки я полiпшував в а ш i, збираючи вам комiрне. Але ж я назбирав дещо й для себе там, на Роббiнз-Роу.
Сарторiюс. Я завжди так i гадав. Що ж ви, тепер, прийшли повернути менi?
Лiкчiз. Та ви б не взяли, якби я вам запропонував, Сарторiюсе. Не грошi то були, а знання — знання у великому суспiльному питаннi: у квартирному питаннi трудящих класiв. Адже ж ви знаєте, з цього питання утворено королiвську комiсiю?
Сарторiюс. О, розумiю вже. Ви давали свiдчення.
Лiкчiз. Давати свiдчення! Це не по менi. Яка б менi з того користь? Лише витрати мої, та й то не за професiйною таксою. Нi, я не давав нiяких свiдчень. Заждiтьно, я ось що зробив. Я їх приберiг, щоб прислужитися парi добродiїв, чуття яких були б неприємно враженi, якби їхнi iмена з’явились у синiй книзi як iм’я утримувачiв кублiв зарази. Їхнiй уповноважений був такий люб’язний до мене з приводу цього, що пiдписав менi векселя на суму… а втiм, байдуже, на яку. Це було менi напочаток, щоб зразу стати на ноги. Я принiс примiрник першого звiту комiсiї у кишенi пальта. (Встає й дiстає з кишенi пальта синю книгу). Я заломив сторiнку, щоб вам показати; я гадав, що вам буде цiкаво побачити. (Розгортає книгу на призначеному мiсцi й подає її Сарторiюсовi).
Сарторiюс. Так це шантаж? (Кидає книгу на стiл, не поглянувши до неї, й сильно стукає по нiй кулаком). А менi байдуже, чи стоятиме моє iм’я у синiх книжках. Мої друзi їх не читають: а я не мiнiстр i не кандидат до парламенту. Цими спiвами од мене нiчого не дiстанеш.
Лiкчiз (шокований). Шантаж! О, невже ви гадаєте, пане Сарторiюсе, що я б хоч словом обмовився про вашу власнiсть? Нападатися на старого товариша! Нi, це не полiкчiзiвському. Та й потiм, вони ж уже все про вас знають. Про отi сходи, що ми з вами за них були посварились, так вони пiвдня слухали того попа, що тодi був зняв такий галас — пригадуєте? — за жiнку, що там побилась. Вiн усе висвiтлив у якнайгiрший спосiб, зовсiм не по-благородному i не по-християнському. Не хотiв би я, щоб цей пiп мав владу над свiтами.