Вибрані твори. Том I - Бернард Шоу
Бланш (прудко). Ш-ш! Устаньте! (Покоївка поспiшно встає i виходить якомога непомiтнiше, обминаючи Сарторiюса дорогою до дверей. Вiн суворо позирає на неї i пiдходить до Бланш. Покоївка тихенько причиняє за собою дверi).
Сарторiюс (зажурено). Люба моя, невже ти не можеш трохи бiльше владати собою?
Бланш (важко дихаючи вiд свого нападу, що ще ущухає). Нi, я не можу. Я хочу. Я роблю все, що можу. Нiхто, справдi кохаючи мене, не покинув би мене через мiй темперамент. Я нiколи нiкому з наших служникiв не виказувала його, окрiм цiєї дiвчини; а вона — єдина, що лишається в нас.
Сарторiюс. Але ж, люба моя, згадай, що маємо зустрiнутись iз нашими гiстьми зараз, за снiданком. Я збiг униз поперед них, щоб повiдомити тебе, що я залагодив це маленьке непорозумiння з Тренчем. То йому Лiкчiз наговорив рiзної гидоти. Тренч молодий i дурний, але тепер усе гаразд.
Бланш. Я не хочу одружуватись iз дурнем.
Сарторiюс. Тодi тобi доведеться обрати собi чоловiка за тридцять рокiв, Бланш. Не сподiвайся надто багато, дитино моя. Ти будеш багатша за свого чоловiка й, гадаю, розумнiша. Менi б подобалось бiльше, якби так воно й було.
Бланш (схоплюючи його руку). Тату!
Сарторiюс. Що, моя люба?
Бланш. Чи можу я вирiшувати iз цим шлюбом, як менi до вподоби, чи мушу зробити, як тобi подобається?
Сарторiюс (неспокiйно). Бланш…
Бланш. Нi, тату, ти мусиш менi вiдповiсти.
Сарторiюс (втрачаючи владу над собою, цiлком вiддаючись почуттю до неї). Ти повинна робити, як тобi подобається, i тепер, i завжди, люба моя, єдина дитино. Я хочу лише того, що приємно для моєї любки.
Бланш. Тодi я не хочу одружуватись iз ним. Вiн глузував iз мене. Вiн вважає, що ми нижчi од нього, вiн соромиться нас, вiн посмiв заперечувати проти того, щоб ти обдарував його — так, начебто це було б неприродно, щоб вiн усе завдячував тобi. А грошi все ж спокусили його, незважаючи на все. (Істерично охоплює його шию руками). Тату, я не хочу одружуватись, я хочу тiльки залишитись iз тобою й бути щасливою, як ми завжди були щасливi. Я ненавиджу саму думку про одруження; я не люблю його, я не хочу кидати тебе. (Входять Тренч i Кокен, але вона нiчого не чує, крiм власного голосу, i не помiчає їх). Тiльки прожени його, обiцяй менi, що ти його проженеш i залишиш мене тут, бiля себе, як завжди… (Побачивши Тренча). Ой! (ховає обличчя на батькових грудях).
Тренч (знервовано). Сподiваюсь, ми не прийшли невчасно…
Сарторiюс (грiзно). Докторе Тренчу, моя дочка змiнила свої намiри.
Тренч (розгубившись). Чи маю я це зрозумiти…
Кокен (чiтко вимовляючи якнайуїдливiше). Менi здається, Гаррi, що за таких обставин нам не лишається нiчого бiльше, як пошукати снiданку десь-iнде.
Тренч. Але ж, пане Сарторiюсе, чи ви з’ясували?
Сарторiюс (просто Тренчевi в обличчя). Я все з’ясував, мiй пане. Бувайте. (Тренч, ображений, ступає на один крок ближче. Бланш одхиляється од батька й падає на стiлець. Сарторiюс лишається непохитний).
Тренч (обурено повертаючись). Ходiмо, Кокене.
Кокен. Звичайно, Гаррi, звичайно. (Тренч виходить, страшенно сердитий. Чути, як за сценою проходить покоївка з брязкотливою тацею). Я глибоко в вас розчарувався, мiй пане. Бувайте! (Іде вслiд за Тренчем).
Дія третя
Вiтальня у Сарторiюсовому домi у Бедфорд-Скверi. Зимовий вечiр, палиться у камiнi, на вiкнах спущенi запони, засвiтлено лампи. Сарторiюс i Бланш смутно сидять бiля вогню. Покоївка саме внесла каву й ставить її на маленький столик помiж них. Посеред кiмнати великий стiл. Позад два вiкна, праворуч великий рояль, на ньому фотографiчний портрет Бланш на мiнiатюрному мольбертi. У кiмнатi двоє дверей — однi лiворуч, перед камiном, до робочого кабiнету, другi у кутку бiля правого вiкна, до передпокою. Бланш плете, бiля неї її робiтний кошик. Сарторiюс ближче до вогню, з газетою. Покоївка виходить.
Сарторiюс. Бланш, моя люба!
Бланш. Що?
Сарторiюс. Я мав сьогоднi довгу розмову з лiкарем про те, щоб нам поїхати за кордон.
Бланш (нетерпляче). Я чудово себе почуваю, i зовсiм я не хочу їхати за кордон. Мене нудить на саму думку про континент. Що ти мучиш мене з моїм здоров’ям?
Сарторiюс. Не з твоїм здоров’ям, Бланш, а з моїм власним.
Бланш (встаючи). З твоїм? (Стурбовано пiдходить до нього). О, тату, але ж у тебе нема нiчого серйозного, сподiваюсь?
Сарторiюс. Буде, Бланш, мусить бути ще задовго перед тим, як ти почнеш вважати себе за немолоду жiнку.
Бланш. Але ж зараз нiчого серйозного немає?
Сарторiюс. Та ось, люба моя, лiкар каже, що я потребую змiни, подорожi,збудження…
Бланш. Збудження! Т о б i потрiбне збудження! (Смiється невесело й сiдає на килимi бiля його нiг). Як це так, тату, що ти, такий мудрий з iншими, аж нiяк не мудрий зi мною? Невже ти гадаєш, що я не бачу наскрiзь твiй маленький план витягти мене за кордон? Як я не хочу вже бути хворою й дозволяти тобi бути нянькою, то ти хочеш сам бути за хворого, а я щоб була за няньку!
Сарторiюс. Що ж, Бланш, якщо ти хочеш вважати, що ти здорова i що нiщо не пригнiчує тебе, тодi я мушу наполягати на тому, що я нездужаю i що мене щось пригнiчує. І справдi, дитино моя, безглуздо далi жити так, як ми живемо останнi чотири мiсяцi. Ти почувала себе нещасливою, та й менi було ввесь час якось негаразд. (Обличчя Бланш похмурнiшає; вона вiдвертається од нього й сидить мовчазлива й задумана. Даремно вiн чекає на якусь вiдповiдь i додає тихше). Пощо бути такою незламною, Бланш?
Бланш. Я гадала, що ти похвалюєш незламнiсть; ти ж сам завжди пишався нею.
Сарторiюс. Але ж дурницi, моя мила, дурницi. Менi ж таки досить частенько доводилось вiдступатися її. Я можу тобi навести безлiч м’яких людей, що робили так само, як i я, i, мабуть, були щасливiшi од мене. Якщо ти це тiльки
