Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

Та одного дня план змовників було накрито мідним тазом. Віруня сама привела додому чоловіка.

Іван Іванович, виставивши вперед чимале черево, з підозрою роздивлявся незнайомця. Наталка, ставши поруч і схрестивши на грудях руки, наслідувала свого роботодавця. Вони нагадували пару з класичної української п’єси. Такі собі набундючені куркулі. Невеликий на зріст молодик років тридцяти, смаглявий та чорноокий, з білозубою посмішкою та двома родимками на щоці справляв доволі приємне враження.

— Знайомтесь, це Сандро, — випромінюючи окситоцин — гормон кохання, презентувала незнайомця Віруня.

«Португалець!» — визначила Наталка, відверто оцінюючи обранця.

«Місцевий!» — пронеслося в голові Івана Івановича, й він голосно зітхнув, виказуючи своє незадоволення.

— Олександр! — промовив чоловік українською й наче струмом вдарив дона Йвана та Наталку. Вони помітно стрепенулися, бо очікували почути зовсім не ту мелодику.

Олександр простягнув Віриному батькові правицю. Той потис її, але без ентузіазму.

«Українець!» — загуло в голові пана Кривди, й він знову голосно зітхнув, виказуючи своє незадоволення.

«Не місцевий!» — подумала Наталка, ще відвертіше оцінюючи Віриного залицяльника.

Коли перший шок відступив, мешканці оселі розбрелися по своїх кутках. Наталя погнала до кухні, аби приготувати вечерю на чотирьох, батько почовгав до свого улюбленого крісла, а молодята зачинилися у Віриній кімнаті, звідки час від часу долинали скрипи ліжка та істеричний сміх Віри. Іван Іванович не втримувався на місці, підходив до дверей, прислухався, зиркав у кухню, звідки так само наслухала Наталя, знизував плечима й повертався до свого барлогу.

— Вечеря! — Служниця голосно припросила дона Йвана до столу, розкладеного у великій кухні.

— Вечеря! — закричав батько у шпаринку дверей, що вели до доччиної кімнати.

Коли Олександр, усмак наївшись, пішов, батько та Наталка зажадали пояснень.

— Ми одружимося, — як сніг на голову випалила Віра. — Дуже скоро, бо в Сашка закінчується піврічна віза. Його потрібно легалізувати. Тату!

А тато, роззявивши рота, хапав повітря, мов риба, яку викинуло на берег. Він махав руками, показуючи, що йому погано. Наталя та Віра забігали навколо дона Йвана, запитуючи у нього, що сталося.

— У нього серцевий напад! — констатувала Наталя й шмигонула до телефону, аби викликати «швидку». — Як тут, в біса, дзвонити до лікарні? — запитала.

Віра не знала. Раптом Іван Іванович закашлявся, і з його відкритого рота вилетіла маслина.

— Вдавився… — хрипло вигукнув пан Кривда й вилаявся чотириповерхово, зовсім не соромлячись жінок. — Де ти цього пройдисвіта взяла? — запитав благально в дочки, коли трохи очунявся від страху неминучої смерті від маслини.

— Я з ним уже давно знайома. Він у нас у перукарні мете.

Наталка й Іван Іванович перезирнулися. Мете… Гарна професія, як не крути. Чудова партія для такої видної нареченої. А вони, довбні, шукають їй найкращого. Лише батько відкрив рота, аби щось зауважити, як отримав контрольне зізнання:

— Скоро у нас і дитиночка буде.

Вірі відповіла цілковита тиша. Лише муха настирно билася в шибку, мабуть, не хотіла слухати подальші одкровення, прагнула вилетіти на волю.

— За п’ять місяців народимо, — додала Вірочка й погладила пузо.

Виявилося, що вони з Сандро все вирішили. Чоловік, мовляв, житиме тут. Тато, користуючись своїми зв’язками, тобто грошима, зробить зятеві легалізацію, вони народять «португаленя», й усе буде чікі-пікі.

— Чікі-пікі? — нервував Іван, вихлюпуючи свою злість на Наталку. — Що воно таке, оте чікі-пікі? Чому сьогодні печеня пересолена? — кричав, бризкаючи слиною.

Врешті-решт, повоювавши з дочкою три дні, дон Іван пристав на її умови. Святкова весільна хода до муніципалітету мала відбутися за місяць.

Наталка, підсівши на віртуальне спілкування, продовжувала нишпорити теренами інтернет-ресурсів, вишукуючи все нові сайти міжнародних знайомств. Невдовзі, ще до весілля Вірочки, жінка оголосила Іванові Івановичу:

— Доне Йване, я знайшла вам пару.

Той мало не беркицьнувся на підлогу. «Яку пару? Чи ж я просив? Не потрібна мені ніяка пара!» — були перші думки. Але, пошарудівши в довбешці, вони трансформувалися у щось подібне до: «А чом би й ні? Нахолостякувався. Напарубкувався».

Міжнародна шлюбна агенція зводила етнічних постсовєтікусів із такими самими, вимушеними жити вдалині від Батьківщини. У Німеччині Наталя віднайшла гарну панянку, ну дуже схожу і за фізичними даними, і за морально-етичними переконаннями на покійницю дружину Івана Івановича.

— Та то ж у Німеччині, — белькотів чоловік невпевнено, при цьому не забуваючи милуватися фотокарткою русявої жіночки бальзаківського віку.

Наталя зовсім не переймалася питанням, навіщо вона це робить. Скоріше за все, заради цікавості. Не думала, що буде з нею, коли у цій квартирі з’явиться нова жінка. Адже тоді в її послугах не будуть зацікавлені.

Навесні, після тривалих перемовин, до дона Йвана з Берліна приїхала наречена. У цей же день «молодята» зрозуміли, що одне без одного не уявляють подальшого існування. Скоренько повідомили про це Наталю, яка виступила у ролі свахи. Цілували її в щоки й дякували безмежно. Віра та Сандро, які до того часу відгуляли весілля і з тижня на тиждень чекали на поповнення, дивилися на Наталю вовками.

Про Надію Наталка знала майже все зі спілкування в Інтернеті. Жінка півтора року гарувала в Берліні, мала насиджені місця, знімала квартиру в самому центрі міста зовсім недорого. Працювала прибиральницею в декількох родинах. Уже мала ось-ось повертатися додому, бо діти дуже просили — у неї дві дорослі дочки. Тепер виходило так, що Надії потрібно або забирати Йвана до себе в Берлін, або тягти його з собою в Україну, або…

— Живіть тут! — запропонувала Наталя. — А я поїду на ваше місце.

Наталці було дивно, як вона таке придумала. І радісно водночас. Із тієї радості пан Кривда навіть узявся купувати Наталці квиток до