Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

За півроку Наталя зовсім перебралася від Фречів до хазяїна ресторації «A Pablo», що означає «У Пабло». Мешкала в підсобному приміщенні закладу, спала з цим Пабло, який виявився огидним та скупим дідуганом. Як воно між ними сталося, Наталка не могла згадати, хоч постійно намагалася.

Сеньйор Павлік (як Ната жартома його обзивала) тримав її за офіційну коханку, не криючись від власної дружини, трохи молодшої за нього сеньйори з обличчям бульдога. Попри те що дружина пана Пабло, Матильда, мала далеко не іконописний лик, була покірною й доброю, полюбляла погомоніти про те про се з «розлучницею», навіть якось подякувала їй, що Ната взяла на себе таку важку для неї самої місію — вдовольняти цього кобеля. Так і сказала «кобеля», ніжно й тремтливо. Любила його. А Наталка — ні. Та і як можна кохати вкритого пігментними плямами, з обвислою шкірою, діда? Ніяк, лише заради грошей. Гроші брала — висилала чоловікові, той будував, вона знову брала і слала на будівництво. Як у прірву. Коли питала Микиту, що саме вже завершено, відповідь звучала непевно та розпливчасто. «Непутящий він у мене. Артист, одне слово, — думала на дозвіллі. — З нього там, мабуть, будівельники мотузки сучать, а він ні бе ні ме».

Перебратися до іншого міста Наталку змусило те, що сеньйор Павлік втомився скакати на ній і послав українку якнайдалі. Витримати такої наруги над собою вона не змогла. Та й існувала загроза, що земляки донесуть до чоловіка «благу звістку» про, м’яко кажучи, некоректну поведінку дружини, яку в містечку обговорювали всі кому не ліньки. «Прощавай, Марано-ді-Наполі, привіт, великий Рим!» — сказала Наталя і рвонула до столиці.

Інтернетом, яким вона користувалася з комп’ютера свого коханця, їй обіцяли роботу танцівниці у столичному нічному клубі. Побачивши застару, як для такої делікатної професії, жінку, нахабно відмовили, ще і вказали причину. Наталю це не засмутило. Відчайдушне нутро танцівниці прагло вогнів великого міста. Вповні насолодитися Римом шукачка пригод змогла протягом усього наступного тижня. На оренду поганенької кімнатки в готелі, що знаходився на самому виїзді з Рима, пішла левова частка попередньо зароблених грошей. Місто у цей час, перед Різдвом, було переповнене туристами.

Перекусивши хот-догом, Наташа пішла оглядати старожитності. Роздивляючись химерну напіврозвалену споруду, почула позаду себе рідну мову.

— Не хочу я тут ходити. Їдьмо додому, — гундосив жіночий голос.

— Завжди ти так, як сидимо вдома, ти канючиш: «Поїхали мандрувати». Виїдемо — давай додому, — відгавкнувся чоловік.

Наталка повернулася до незнайомців зі щирою усмішкою.

— Привіт! Я також із України, — була впевнена, що земляки зрадіють зустрічі зі співвітчизницею.

Натомість пара насупилася, і чоловік, і жінка скидалися на бобрів. Молодичка виглядала років на тридцять, а її обранець був чи не вдвічі старший. «Буває й таке», — згадала Наталка свій зв’язок із Павліком. Першою відгукнулася жінка.

— А ми не з України. Ми з Португалії, — неочікувано всміхнулася та простягла руку. — Віра Кривда. А це мій тато Іван Іванович.

Розговорилися. Виявилося, що ці двоє мають легалізацію в Португалії. Зараз оце мандрують. Трохи грошей назбирали та й вирішили прогулятися Європою. Саме були дешеві тури до Італії.

— Завтра вже поїдемо назад, — сказав зморений батько.

— Давай сьогодні, тату, — зарюмсала товстенька перезріла дитина. — Не можу я вже тут лазити.

— А що в Португалії? Добре платять? — поцікавилася Наталка.

— Як кому, — відповів чоловік і вже мав іти, як спинився й запросив Наталю на вечерю.

Віра зраділа й по-дружньому підморгнула Наталці. За вечерею просто неба, яка входила в кошторис туру панів Кривд, виявилося, що Іван Іванович вдівець і він шукає собі подругу.

— Ну, щоб нагодувати могла, попрати, таке інше, — пробурмотів, запихаючись біфштексом.

— Та я заміжня, — пояснила Наталка, яка до цього часу розповіла Кривдам про свою роботу в Італії.

Раптом дочка й тато залилися сміхом. Нареготавшись, пояснили, що дядько шукає подругу не як сексуальний об’єкт, а помічницю, служницю, робітницю. Мовляв, ви нам сподобалися, якщо ваша ласка, то просимо гостинно до нашої оселі за господиню.

— Лише без інтиму! — пришкулив око старий.

Наталка не тямила себе від щастя. Ну потрафило[34], так потрафило. Вона вже й не сподівалася щось заробити, припускала навіть, що повернеться не сьогодні-завтра до непутящого чоловіка, а тут бац! — і таке. Саме у цей час задзвонили дзвони на римських соборах.

— Це знак! — сказала Ната й підняла келих із дешевим вином, яке на радощах замовила власним коштом.

Купувати квитки й діставатися місця нового працевлаштування Наталка Кулібаба мала своїм ходом. Португальці летіли літаком. Таких розкошів Ната собі дозволити не могла, по-перше, через економію, по-друге — документики в неї не були придатні до того, аби показувати їх різним службам — від митних до прикордонних. А автобус домчав мандрівницю до нової країни напрочуд швидко. Доволі комфортно й повчально було їхати через матінку-Європу. Трохи жаліла себе, думала: «Ну, якого біса мене носить цим старим світом? Чого не повернуся до законного чоловіка? Грошей трохи йому накидала… Мабуть, будинок уже готовий для того, аби у ньому жити… А як же мрія? Дитинка? На дитинку потрібно багато грошей…»

Проїхали Францію, промчали Іспанію й дісталися Португалії — сонячної країни, оспіваної багатьма мореплавцями й п’яницями. Наталчині теперішні роботодавці мешкали не аби де, а в самому Лісабоні, колисці європейської цивілізації. Вийшовши на автостанції, відчула, як приємно полоскотала вухо українська, якою говорили випадкові перехожі в неї за спиною. «Багато наших приїжджає», — подумала. Наталка дотягла важкого наплічника до потрібного будинку, вдивляючись пильно в шматок паперу, що його вручив ще в Італії Іван Іванович.

Кривди мешкали в добротному кварталі Лісабона, у громаді Сан-Вісенте-де-Фора. Як згодом дізналася Наталка, місто поділялося на понад півсотні парафій. Їхня належала до першого міського району.

До обов’язків Наталки входило тримати невеличку