Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк
Одного погідного, можливо, навіть недільного ранку, бо ж усі були дуже милі, хазяїн не йшов на роботу, а, вмостившись у подерте крісло, розклав на колінах товсту газету, — через відчинене вікно долинули звуки запальної пісні.
— Це Джованні! — промовив Еміліо й усміхнувся. Сусідський підліток Джованні полюбляв виставляти на підвіконня колонки динаміками назовні та вмикати щось надто революційне саме тоді, коли люди збиралися до церкви. — Ех, колись я танцював! — Італієць смачно прицмокнув складеними у трубочку губами й зробив граціозний жест.
Минуло вже майже три місяці Наталчиного життя в Марано-ді-Наполі. Вона трохи нахапалася найбільш уживаних італійських слів та словосполучень. А відтак поводилася як корінна мешканка цього містечка, де жило трохи більше ніж п’ятдесят тисяч народу. Хазяї годували її, купили на осінь кросівки (лайно, а не кросівки) й навіть пообіцяли за гарну роботу розрахуватися наприкінці літа. Тож Наталя насолоджувалася чудовою погодою, безтурботністю та навіть роботою, яка час від часу скидалася на відпочинок у санаторії, якщо не зважати на нічні зміни, коли доводилося навсидячки куняти біля ліжка старої. Баба жодного разу не подала знаку, що хоче повернутися в це життя, й мирно собі лежала в своїй «кришталевій труні»…
— Ти танцював? — перепитала Наталка, й перед очима пропливли картинки з її далекого минулого. — Я також…
— Покажи! — голосно вигукнув Еміліо й покликав до себе все чимале посімейство.
Хутко зібравшись біля батька, гурт вирячився на Наталку, очікуючи цирку.
Вона плюнула під ноги, свиснула й застрибала на вільній від меблів невеличкій території. Танець закінчився, коли увірвалася музика. Захекана Наталя відвішувала театральні поклони, а італійське сімейство заклякло як один. Кожен дурнувато кліпав очима. Минуло зо п’ять мовчазних хвилин. І коли Наталя знову взялася за якусь неважку роботу на зразок витирання пилюки, Еміліо сказав стиха: «Браво!» — й відчайдушно заплескав у долоні. За ним ейфорія накрила інших.
За обідом Наталку всадовили на головне місце за столом, де зазвичай сидів глава родини. Не зводячи з артистки захоплених поглядів, запопадливо всміхалися. Цього ж вечора жінці було видано чималу суму, яку заборгували. Еміліо довго не наважувався почати розмову, але опанував себе, хильнувши червоного винця, й вимовив:
— Сеньйоро Наташа! — до цього вона була просто Наташка. — Чи не могли б ви навчити так рухатися моїх дочок?
До українки смисл прохання дійшов лише з четвертого повторення й деяких характерних жестів, які наштовхнули танцівницю на правильну хвилю.
— Вчити дівчат? — запитала. — Танцювати?
Італійці закивали чорнявими головами на знак згоди. Виявилося, що бальні танці — це мана Еміліо. Але віддати дітей до приватного хореографа й викласти за це чималу суму в чоловіка просто не піднімалася рука. А тут такий приємний збіг обставин. Домовилися, що платити будуть, як і раніше, лише заберуть з обов’язків українки будь-що на її вибір. Наталя відмовилася від нікому не потрібних нічних варт біля хворої. Запах, що випромінювала коматозниця, виводив Наталку із себе, їй здавалося, що вона сама наскрізь просякла цим моторошним присмаком смерті.
Взимку стара сконала, її ховали тихо, без музики і квітів, як це зазвичай робиться в Україні. Ніхто не ридав, хіба що дочка пустила скупу сльозу. Наталка також змочила солоним щоки через образу, що відмовилася не від того завдання.
* * *Микита справно отримував кошти від Наталки. Так само сумлінно звітував про початок робіт із відновлення будівництва. Художньо змальовував своє непереборне кохання, яке лише росте від розлуки. Жінці робилося млосно й солодко від того, що на неї чекають. «Недарма я втекла з дому», — прихвалювала себе Наталка, але повертатися не хотілося, бо тут було веселіше, ніж у рідному місті. «А що там? Чоловік-меланхолік, що бринькає на гітарі і складає ночами вірші, які ніхто ніколи не прочитає, бо вони безглузді, базар, недобудований дім, бичкуваті сусіди? Ні, краще тут».
Ось уже сеньйора Кулібаба працює за професією — навчає дівчат танцювати. Живи собі та радій. Але діти виявилися недолугими, непідготовленими до навантажень, які обов’язкові у цій нелегкій справі, лінивими та млявими. До того ж малі були огрядненькі й весь час щось жували. Наймолодшій було п’ять років, а найстаршій — десять. Наталці доводилося неабияк пітніти, аби примусити їх рухатися. Еміліо влаштував залу з тієї кімнати, де колись лежала сеньйора Клавдія, власноруч зробив там ремонт, запросивши на допомогу українця, з яким Наталка приїхала до Італії. Михайло на раз-два шпаклював та миттєво клав ламінат на підлогу. Ната деколи заходила до нього поговорити.
— Що, твій там гуляє? — якось за бесідою вирвалося в Михайла. Чоловік одразу прикусив язика й додав: — Чи ні, не про твого мова… — Було видно, що він хоче виправити становище. — Це ж про Ігоря Свєтчиного. Ну, того, що на Шостій вулиці.
Наталка все добре зрозуміла, але їй, на диво, зовсім не стало моторошно, боляче, страшно чи образливо. «Гуляє, то й нехай», — подумала і для годиться увечері передзвонила. Планувала вчинити профілактичну істерику.
Чоловік телефоном присягався у вірності, хоча Наталка ще про це не заводила мови. Вірогідно, Михайло встиг попередити друзяку, що бовкнув зайвого. От на Микиті тепер шапка й горить. Наталя перевела розмову в ділове русло й повідомила, що відтепер надсилатиме більше грошей, бо знайшла ще одну роботу — у місцевому ресторані, офіціанткою.
— А може, згодом вмовлю хазяїна забігайлівки показувати власну концертну програму. Танцюватиму… — Знала, що таке повідомлення зачепить чоловіка за живе. Хоча зовсім нічого не видумувала. Дійсно, минулого тижня завітала до ресторану, просто так, знічев’я, і розговорилася там із хазяїном — чемним, досить привабливим підстаркуватим сеньйором, який, не зводячи
