Король стрільців - Іван Керницький

— Чіпайся там де, ззаду.

Кривий Марко зразу забурчав щось сердите, здається, побажав Петрові й Павлові, щоби вони їздили на колінах до Милятина на відпуст, але потім поміркував, що тут нема «шпасу», вчепився розвори, виліз на фіру, обернувся до своїх ворогів задом та й почав вигортати палицею болото з подертих сап’янців. Від того болота і від того вигортання стала Марка на возі збирати велика лють. Та як?! Чи він кого підпалив, чи зарізав, що тепер мусить по судах волочитися?.. Через ту прокляту п’ятку така напасть?!.. Та ж він її віддав, щоб з тої розвори не рушився, що віддав, по-друге, він ніколи в кооперативі нічого не боргував, а по-третє, хоч би боргував, то не заплатить, бо не має звідки! І що ці два шахраї від нього хочуть!?

Так воркотів Марко на возі аж до самого міста. Крамар Петро і справник Павло слухали його спокійно, як годиться розсудливим ґаздам, ще й закурити йому дали. Біля церкви зісадили його легко з воза, бо Марко вступив ще під браму помолитися за душеньки померші. Тутечки заробив він дрібними десять ґрошів, купив собі посолений роґаль, стеребив його і щойно тоді поштигулькав до світлого суду. На розправу.

Присунув Марко на салю, стягнув у порозі свій капелюшок, скулився в три погибелі і давай чесати «Отче наш».

Тут його пан возьний хап за обшивку!

— Ша, діду, дзюб на колодку! Ще тебе тут не було. Геравс звідти!

Кривий Марко аж зрадів.

— О, як геравс, то геравс. Я й овшім.

Скоренько зарядив «безголовіє», і бувайте здорові… Та тут надійшли крамар Петро зі справником Павлом:

— Пане Яскулка! Тримайте його. Він обвинувачений. Він тепер має розправу. Марку! Марку, зачекайте-но! Де ж вас понесло?..

Ледви-не-ледви здогонили Марка та привели назад до салі. Постановили його перед високим столом, а на столі дві свічки, залізний хрестик і каламар, гей масничка, а за столом пан сендзя в чорній реверенді з лискучими окулярами на горбатім носі. Га! Святий Марку, помагай! Що буде — то буде!.. Світлий суд почав судити.

— Як ти називаєшся, Гнате-соловію? (Пан сендзя вже мав таку помівку).

Наш Марцуньо ані пари з рота. Хавку розняв, як царські врата, вишкірив миленько два порохняві зуби і невинно, щиро, по-баранячому задивився на горбатий ніс та лискучі окуляри.

— Чи він глухий, чи йому п’ятої клепки хибує? — запитав суддя крамаря Петра.

— Де там, прошу пана судді, в нього всі клепки в порядку. А що до слуху, то так, як жид. Скажи йому — «дай» або «заплати», то він турок, а скажи — «на», то на милю почує.

— А, то він такий шпекулянт! Ей ти, Гнате-соловію, ти знаєш, що в нас за це можна зафасувати три доби?! Не грай мені тут вар’ята, а зараз признавайся: винен ти вашій кооперативі п’ять золотих чи не винен?

Маркові відразу повернуло мову. Він жалісно завернув очі на стелю, скривився, як би мав тестамент робити, простягнув довгі худі руки, гей на відпусті під церквою, та й став заводити:

— Не винен, прошу ясної ласки найяснішого суду, ані ґрошика, ані шусточки не винен! Під сумліньом кажу, як перед татуньцьом рідненьким сповідаюся, ані шусточки! Я віддав все до чиста, я… я каліка нещасний… три дні скірки хліба не бачив… як яка душенька милосердна…

— Тихо, Гнате-соловію, не молися переді мною, як перед фіґурою, і не бреши, бо за це в нас можна зафасувати чотирнацять діб! Тут є свідки, тут є записано чорне на білім, що того і того дня ти зборгував стільки, а стільки і до нині не заплатив. Так. Прошу мені подати ті папери…

Крамар Петро розложив на столі книгу довжників.

— Ось тут, прошу пана судді, в тій позиції стоїть, як бик: винен — п’ять золотих. І то вже другий рік, славити Бога. Нам не йде про ту п’ятку, ми могли б йому її подарувати, якби ми знали, що це людина незасібна… Ну, діти його присіли, в хаті нужда, немає звідки взяти — га, то трудно! Але він гроші має, тільки трясеться над ними, як жид над пархами. Тисне їх, і тисне…

— Ну, ну, най собі тисне, але ми й його притиснемо. Отже як, Гнате-соловію? Заплатиш зараз ту п’яточку чи хочеш її красненько відсидіти?

Кривий Марко ні сіло ні впало почав з другої бочки.

— Йой, доленько сороката! Я вже знаю… я вже собі пригадую… Так, так… Я завинив… завинив… Але прошу ласки пана сендзього, то не була ціла п’ятка! Під сумліньом кажу, як перед татуньцьом рідненьким сповідаюся, як на Страшнім суді перед личеньком Божим говорю, що то не була ціла п’ятка!.. То було п’ядесять ґрошів! Пам’ятаю, як нині, що я тоді взяв: за п’ять ґрошів диньок, во такого насіннячка з гарбуза, ая, за двацять ґрошів підкови і за двацять п’ять ґрошів півхліба. А більше — ані шусточки…

— Добре, Гнате-соловію. За п’ять ґрошів диньок, за двацять підкови і двацять п’ять півхліба. То ми маємо записано. Ну, а решта що? З неба впала?

— Не знаю, татунцю солоденький, хрест святий на мене грішного, не знаю… Може, вони дописали…

Крамар Петро аж руки заломав.

— Сусідо, ви чуєте біду? Чи не напасть на гладкій дорозі? А щоб ти так ногами