Король стрільців - Іван Керницький

Справник Павло був ґазда небалакучий. Мимоходом кажучи, його називали навіть «без’язикий».

— Та то… ги… якби то… умм… най вже та п’ятка той… Що йому той?.. Він не має той…. най буде той…

— Не той, не той, — перебив Петро. — Він має той, не бійтеся! Він має більше грошей, як ваш цілий маєток варта разом з вами.

— Умм!.. Або то той… То тільки люди так той… Я кажу той…

Суддя стукнув олівцем до стола.

— Ей, ґазди, ви так розбалакались, як на хрестинах. Може, вам ще миску пирогів подати? Треба щось з тою п’яткою зробити!

Справник Павло виступив наперед.

— Та то… умм… якби то… прошу пана судді, най вже буде той… Най він присягне… Як він не той, то най та п’ятка той…

— А присягну, щоби-сь знав! Сто разів присягну! — підскочив кривий Марко.

— О, не так скоро, Гнате-соловію. Я знаю, що ти присягнеш, в тебе то фук! Але то ще питання, чи ми тобі на це позволимо!

Крамар Петро махнув рукою.

— Прошу пана судді, прошу йому позволити. Най присягає. Хап мара! Ми хочемо переконатися, чи то чоловік, чи не чоловік… Я ж кажу: в мене вдома не перевалюється, в мене біда, аж пищить, але як він тут присягне, що не зборгував на цілу п’ятку, то я зобов’язуюся перед судом заплатити ту квоту з власної кишені. А навіть судові кошти! Най присягає.

— Ну, як собі цього бажаєте, то добре. Ану, Гнате-соловію! Ходи-но сюда.

…І кривий Марко присягнув. Зложив два пальці докупи, підніс їх догори і присягнув перед залізним хрестиком та двома свічками, що не завинив цілої п’ятки, тільки п’ядесять. П’ять ґрошів за дині, двацять за підкови і двацять п’ять ґрошів за півхліба. Більше ані шусточки!..

Як вже Марко кінчив присягати, то крамар Петро відступився трохи набік; можливо, він міркував, що в тій хвилині відлупиться від стелі кусень муру і розторощить Маркові голову за ложну присягу. Але ніщо подібного не сталося, тому крамар Петро приступив назад до стола і сказав:

— Ну, Марку, тепер я знаю, що ви не є чоловік.

Кривий Марко глипнув на Петра, гей кат на душу, потім перехрестився побожно три рази, поцілував залізний хрестик, ще й пана сендзього хотів цмокнути в руку, але якось не потрапив і задурнісінько туцнувся бородою до стола. Потім скинув з кривої ноги півчобота, добув з нього одну онучку, потім другу, потім третю, а потім малий платочок, з якого витряс п’ядесять ґрошів. Подивився на них сумно раз і другий та й поклав їх на стіл, буркнувши:

— Більше не дам — хоч би-сьте мене зарізали!

З розправи помашерував наш Марко просто під церкву. Там посидів ще до полудня, заробив на новий посолений «ронґаль» і гайда до дому.

Тим часом наші кооператори вступили ще трохи на торговицю, роздивилися між свині, худобу і люди, а потім заїхали до Союзу, заплатили за старий товар, а взяли на кредит нового та й собі потягнули до села.

Зараз за рогачкою здогонили вони кривого Марка. Він стояв коло кільометра, підпершись костуром, видимо — ждав на них.

Справник Павло зупинив коні.

— Як той, то чіпайся там де той… Тільки не сідай на той, бо там є той…

Марко люто блиснув очима.

— Не поїду!

— Ні, то ні! Ніхто дуже не просить, — сказав крамар Петро.

— А видиш! А видиш! І присягнув-ім, а шляк мене не трафив! — закричав нараз Марко і луснув палицею до полудрабка.

— То ще тебе трафить, — спокійно відповів Петро.

— О, ти того не дочекаєш! Ти перший здохнеш, лотре, шахраю, видродушнику!

— Як прийде час — то й здохну.

— Ні! Ти здохнеш без часу!

— Дурний чоловіче, на то час мусить бути. Тільки й є на світі справедливости.

— Так, так, той… — покивав головою справник Павло і махнув батогом.

— Ану, вйо, сивенькі!..

Але кривий Марко не відступав від воза. Він ще як слід не висварився.

— Я казав, що я вас вирихтую, драби собачі! А видиш!.. Тепер ти мене хухни!.. Я зборгував, з’їв і випив, а ти мусиш платити!

— Хрестися, чоловіче, та й лізь в болото! І якої ти смоли присилився до мене? Та виграв термін — то тішся, гуляй, підскакуй, а не зачіпай людей по дорозі, бо поки я добрий — то добрий, але потім можу тебе хмальнути дечим поза вуха, і нащо тобі того?.. Вйо, Павле, поганяйте!

Вже на дворі сутеніло, як наш Марко добився до села. Він перемок до нитки, продрог, обталапався і ледви ноги волік за собою. Але клясти не переставав через цілу дорогу. Лють розпирала йому груди, і він цілий аж кипів від неї. Як переходив біля кооперативного будинку, то таки не втерпів. Став на середині гостинця і знов розкричався на голос:

— А лупії, а шахраї, а цигани, кольки би вас сперли! То то во має бути кооператива? То ви так бідному народові помагаєте, лотри печені? То самі крадете, гей ворони, а невинних людей по