Король стрільців - Іван Керницький

— Я тебе питаюся, чого ти такий дурний? Чого ти з дня на день каменієш в тій куперативі?

— А чого ви з дня на день каменієте в Абрамка?

— Ти, слухай, ти не будь герой з тертої бульби! Я тобі кажу, ти дурний, як ціп, хоч такий великий вукраїнець. Твоя, небоже, Вукраїна, вже давно загрязла по коліна. Скажи мені, хло’, що ти довоювався за тої Вукраїни, га? Знаєш що? То, що я казати не хочу!.. Погаратили тобі костомахи, здоровля відобрали, калікою зробили, а тепер на сміх цикають по тих кілька ґрошів, що навіть на драмки не стає…

А самі пани офіцири та інші головачі по каварньох парадують, шницлі їдять, винце попивають і сміються з дурного хлопа. Ой, ти, ти, плането безголова! Плюнь раз на ту цілу Вукраїну і куперативу! Нащо тобі то? Ходи, во, до мене, я твою нивку засію, будем разом робити, і добра є. Та й Абрамко обіцяв тобі щось теє, як ти теє… розумів?..

Ще дотепер ніхто докладно не знає, як покінчилась місія Гната Кишки до Сенька Свистуна. Досить, що зараз на другий день, великий дипльомат, підкладаючи на пшеницю, від ранку до вечора проклинав любого братанича, аж слухати було лячно. Навіть по селі ходила чутка, що преславний політик попрощався зі Сеньком в той самий спосіб, що «справник» Хома Собенко того пам’ятного вечора… Але тому, що тоді на дворі було сухо, а яма на вапно була вже засипана, то стрийна Гнатиха не мусіла обкладати баньками стрийкового хребта… Один тільки Абрамко знав, що післанництво Гната Кишки не принесло йому великої користи. Тому рішився він ще сам попробувати щастя.

Раз якось в неділю стрінув Абрамко Сенька на дорозі.

— А, дзінь добри, пане Сьвістун!.. Як ся маєте, що чувати, ну?.. Може, позволите до мене на гальбу пива? Маю дуже добре пиво, чистий експорт, сам цімис, слово гонору…

— Дякую, я не п’ю.

— Си ґіт! Я то хвалю. Я також не п’ю, то шкодить на здоровлє… Ни, пане Сьвістун, пане Сенькі… чого ви на мене, ну-у-у, такий, ну-у-у… такий ворог на мене?

— Я не є вашим ворогом.

— Ну, ну, щоби я такий здоров був… Ви знаєте, я також хочу жити; я маю жінку, маю діти, я такий сам чоловік, як й усі…

— Ні, не такий.

— Ну-у, сьо є? Як ні, чому ні? Сьо значить ні?

— Тому, що ми всі працюємо…

— Ну, ну, ну! А я не працюю?

— Так, але своєю працею використовуєте нас усіх.

— Ну-у, сьо використовую, як використовую, на що використовую?

— Що використовуєте? Нас, селян. Це я вже вам казав. Як? О, це ви самі добре знаєте, не треба й говорити. А нащо? Спитайте себе самого. Одно вам тільки кажу: ще тоді, як в нас не було кооперативи, як село було темне і безпросвітне, ви могли спокійно кожному по голові їздити. Але тепер, як ми почали вчитися, як ми спільними силами здобули собі нашу кооперативну крамницю, то ви тепер зі своїм приватним склепом є для нас шкалою… Слухайте, Абрамку! Ви вже трицять літ маєте свій склеп, правда?

— Ну, сьо значить, трицять? Двацять девять…

— Добре. Ви тепер — людина маюча. У вас десять морґів поля, своя хата і всі будинки, маєте наскладаний гріш…

— Сьо є? Де я маю гріш? Який я маю гріш?! Я — дід! Я бідний…

— Менше з тим. На загал — ви людина обезпечена на будуче. Ваші діти хліба жебрати не будуть. Слухайте, я говорю щиру правду: як за стільки літ крутійства і визиску хочете зробити в своїм життю для ґоїв одно чесне діло, то замкніть свою буду, станьте господарем, як всі, впишіться в члени кооперативи, а тоді…

— Ни, ни, ни! Диви! Ді мішіґене пуриц! На сьо мені такий ґешефт? Я не хочу такий ґешефт! Гирст ду? «…Замкніть свою буду…» Ни, ни, нема дурних.

Як ви всі такі вчені, так разом тримаєтесь, то чого ціле село тепер летить до мене? Ну? Я нікого мотузком не тягну. Шьойн, шьойн! «Замкни буду…» Замкніть ви свою буду, тьфу, паскідне.

І пан Абрагам Штарк мерщій обернувся і почвалав у свояси, вимахуючи руками та коливаючись, гей качка на каблуковатих ногах. Мирові «переговори» не довели знов до путнього кінця.

«Як ви так разом тримаєтеся, то чого тепер ціле село летить до мене?». Ці слова раз у раз товклися Сенькові в голові й наче розжареним залізом обливали його мозок.

…Вечоріло — сутеніло. Крамар Сень Свистун сидів самітний в своїй хатині, спер в долоні гаряче чоло і важко задумався…

— Так, так, пане Штарк! Кажете, що вам такий ґешефт не по нутру? Що ж, я на це не пораджу… Я так і знав, вірте мені! Я сам тепер сміюся зі себе, як я міг вам такі дурниці торочити!.. Вибачте цим разом, але ми таки колись будемо і мусимо «триматися!..» Кажете, що ви нікого мотузком не тягнете? Чудово. Так звольте ж ласкаво пригадати собі, що мотузком, звичайно, тягнеться худобу, а ми ж якісь люди, рахувати. А коли ми люди, то ми ніколи не можемо допустити до цього, щоби найбільш людська установа, себто кооператива, так соромно провалилась! Це ж ясне, правда? І я маю деякі підстави сумніватись,